Читати книгу - "Діти"

Хлопець надумав собі відрубати палець, щоб не поїхати до Німеччини. Всіх їх застукали зненацька, і ніхто, крім того щасливця з туберкульозом, не встиг вигадати собі якоїсь хвороби, і ніхто з них не догадався раніше заприязнитися зі старшими дохторами, котрі ніби мстили тепер за коротку людську пам’ять. Це було так просто — відрубати палець, коли на руці залишається ще чотири, що хлопець навіть не вважав це важливою справою. Зрештою, він міг би поїхати й до Німеччини, а там підірвав би якусь фабрику, що виробляє одеколон і духи, але ж мама померла б за ним. Вона вже давно слабувала на серце.

Сокири у них вдома не було: тато дбав лише про свої книжки. Тому хлопець став шукати щось інше. Врешті натрапив на щербату й тупу сокирку для м’яса і, сховавши її під сорочку, прокрався за будинок, де стояли чотири цеглини з дошкою зверху. Це було його улюблене місце.

— Дурниці! — сказав він уголос. — Раз стукнув — і все. Поболить, та й перестане. Коли людині відірве ногу, болить набагато гірше. Я скоріше б помер, ніж стрибав би на одній нозі. А так перев’яжу — і заживе, як на псові. У Стася пальці красиві. Він хоче бути музикантом і нізащо не відрубає собі пальця.

Хлопець поклав коло себе чисту носову хустину і з розмаху вдарив сокирою по пальці. Аж засичав від болю, а палець тільки побілів. Хлопець трохи потримав палець в роті й, перевівши дух, знову щосили вдарив по ньому. Щось хряснуло, і по тілу наче пройшло електричним струмом.

— О-о-о! — вирвалось у нього. Він не думав, що так страшенно болітиме. — Пся крев! — лайнувся. — Цією сокиркою і мухи не вб’єш.

Він шпурнув її геть в бур’ян і сів. Палець пік жахливо. З ранки сочилась кров. А в нього лились сльози, і їх неможливо було спинити.

— Все одно щось придумаю і не поїду! Начхати мені на їхній розстріл!

О, він просто звивався від болю, не міг всидіти!

Якби в нього був автомат, то він у цю ж мить перестріляв би всіх німців, отих підлих стариканів-лікарів і Євку, німецьку сучку котрій він тепер не може дивитись в очі. А в цей час мама Євки заспокоювала його матір, як могла, і підсовувала до неї то каву, то тістечка, то вишні.

— Та не плачте ви, пані Маріє, дасть бог, все випутається! Треба було, що й казати, вже давно його десь на службу дати, як я свою Євку. А ви його все пестите. Хлоп як грім — шістнадцять літ. Хоч би на фабрику дали, що он німці вже пустили. Я жінка невчена, по гімназіях не ходила, і моя Євця не пнеться до науки, аби лишень щаслива та здорова була. Війна кінчиться, побачите, а панами ні ви, ні я не будемо. — Вона ще приязніше усміхнулася: — Таж я пам’ятаю ще вашого діда, такий пан був вельможний, в золотих окулярах та із золотим ланцюжком ходив. Але тепер при совітах всі рівні стали, крівці ніхто не п’є… Пшепрашам, пані Маріє, може, я щось не те кажу, то най мені язик всохне! Не гнівайтеся…

— Я, пані Стефо, не гніваюся, мені не до того, я не переживу, як мій Адась поїде в ту прокляту Німеччину. Вони його там угроблять, ті звірі!.. Хіба ви не чули, що на фронті робиться?

— Чула-м, пані Маріє! Моїх там, слава богу, нікого нема. От ваш чоловік… Євцю, то ти?

— Я, мамо, — Євка просунула голову у вікно, — йой, добрий день!

— Євцю, ти знаєш, що Адася до Німеччини хочуть забрати?

— Знаю, мамо. Всіх забирають. Я піду… — квапилася дівчина.

— Куди вже?

— На річку.

— Ти хоч їла?

— Та їла…

— Добре, йди, але не сама. З дівчатами, чуєш?

— Ага.

Євка побігла до хвіртки.

— Пані Маріє! — сплеснула руками пані Стефа. — Давайте їх обкрутимо!

— Кого їх? — підвела заплакані очі пані Марія.

— Та Адася й Євку!

Якби не війна, ці діти ще довгий час шукали б одне одного. Але ж війну ніколи не вважали випадковістю. Про неї думали, тішачи себе надією, що війна обмине їхній дім, всі залишаться живі й здорові, навіть діти й бабусі. Нікого не вб'ють, і всі троюрідні тітки та всі знайомі проживуть скільки треба. Кожна смерть вносить розлад в дім, речі померлого зберігаються довше, ніж погані спомини. Тепер зрозуміло, чому колись особисті речі померлого клали в його могилу.

В істориків свої погляди на війну — і що з того? Ми згодні з історією і з власними силами, котрі оберігають наших близьких.