Читати книгу - "Дім з вітражем"

басом і давав раду з брамою внизу, новомодний плаский пасував до поштової скриньки і явно не міг видобути із себе ні звуку. Ключ від білих дверей був тільки у Прабабки, і ніхто не знав, куди вона його ховає на день.

Ці двері були для мене страшною мукою. Зачинені на всі замки, вони посилювали почуття невпевненості, як у взятій в облогу фортеці; зачинені тільки на один замок — сіяли страх і, здавалося, наражали нас на вторгнення чужаків, а чужаки мали силу зруйнувати наш світ.

Перші, темні двері були легкі. Я могла навіть грюкнути ними з розмаху, щоби вийшли на яв буденні, зрозумілі емоції — мене дратувала Аба, яка наказувала тепліше вдягатися, виходячи з дому. Темні двері мали вічко — круглу дірку, закриту звичайним склом, яке затулялося зсередини шматком затертого картону. У цьому Прабабка також вбачала небезпеку: по-перше, коли картонна завіса піднімалася, пришелець з того боку помічав, що за ним стежать, тобто дізнавався, що вдома хтось є, а по-друге, як вважала Прабабка, він міг атакувати крізь вічко.

— Спочатку роби малесеньку шпарку, щоби дізнатися, чужий чи свій, — повчала вона мене. — Чужий може встромити металевий прут, пробити скло, і лишишся без ока!

Чужий завжди був чоловіком.

Якщо хтось дзвонив до нас по домофону, треба було вибігти на балкон, подивитися, хто стоїть під дверима будинку, і якщо це була незнайома людина, крикнути:

— До кого?

Це була відлякуюча процедура: той, хто стояв перед брамою, не зразу орієнтувався, звідки долинає голос, розгублювався і з гримасою сліпця починав шукати, хто це його питає. Перебування поверхом вище давало перевагу, що дозволяла відбити атаку:

— Такі тут не живуть!

Помилки траплялися часто і неабияк тривожили Абу та Прабабку. Припустімо, приходив чоловік, який шукав якогось Павла Івановича Петрова. Ніби нічого такого, але в їхніх голосах одразу ж з’являлася напруженість. Вони довго розмірковували, ким може бути пришелець, та що би це все могло означати — хоч однаково, як відомо, пришельці не означали нічого доброго.

Ми мешкали в самому центрі міста, і не раз уночі хтось добивався до нас. Несподіваний дзвінок у двері, коли всі вже лежать у ліжку, стугонів як сурми ангелів, що сповіщають настання страшного суду, немов ножем відтинаючи м’яке домашнє минуле від раптової теперішності — це могли бути «вони», а «вони» мали цілковиту владу над людьми і могли зробити що завгодно: викрасти, вбити, піддати тортурам. Слуги темряви неодмінно мусили бути вбрані в чорне.

Нічні білі двері виглядали сумними і сповненими меланхолії. Вони важко оберталися на завісах, видавали глухий звук, у них не було ніякого вічка, а довгий ключ насилу прокручувався в замку. Якщо я вставала посеред ночі й бачила, що білі двері зачинені, мене охоплювали розпач і клаустрофобія. Їх однотонна поверхня асоціювалася в мене з російським словом «глухомань», себто глушина: білі двері містили в собі далекий безкрайній Сибір, довгі каторжанські етапи, безмежну снігову рівнину, брязкіт кайданів.

Як я згадувала вище, між темними і світлими дверима був іще ланцюг. Протягом дня він слугував для провітрювання нашої жалюгідної, позбавленої вікна кухні. Завдяки ланцюгу утворювалася шпарина, яка пропускала звуки і повітря, але не людей: ідеальна ілюстрація підвішеного стану, перебування водночас тут і там. Я шукала нагоди покласти край цій непевності, а тому відчиняла двері нарозтіж, начебто для того, щоби провітрити кухню, або зачиняла їх під тим приводом, що холодно. Скільки задоволення було в самовільному відкриванні чи закриванні дверей, скільки солодкої ілюзії влади! Коли я їх відчиняла, у дзеркалі, що висіло в передпокої, відбивався вітраж зі сходової клітки, і кухня починала пахнути не вареною морквою, а лісом; коли я їх зачиняла, то на якусь мить поверталася дитяча віра в те, що тепер ми удома — і в безпеці.

Прабабка не довіряла ланцюгу. Коли він був розтягнутий між дверима і зовнішнім світом, вона говорила, що треба прислухатися, чи хтось не наближається до дверей і не збирається перекусити його ножицями для різання металу.

І справді, іноді було чути швидкі кроки на сходах, і хтось з’являвся з того боку — у шпарину прослизали два гнучкі пальці, які металися на всі боки в пошуках заблокованого кінця ланцюга; один напружувався, щоб його схопити, а я, замість того, щоби простягнути руку і допомогти зсередини, пасивно за цим спостерігала. Потім якийсь час тривала шарпанина, пальці боролися з металом, а я починала пританцьовувати на місці від емоцій, аж поки не наставав вирішальний момент: пальці скидали металеві пута, приборканий ланцюг стукав по дереву, двері розчинялися навстіж, і всередину вривалася богиня — легковажна, дзвінкоголоса та енергійна Мама.

Ритуали, пов’язані з замиканням дверей, роками повторювалися без змін, але чим сильніше Радянський Союз тріщав по швах, тим більше душі вкладала в ці ритуали Прабабка. Вона жодного разу не сказала цього вголос, проте я підозрюю, що вона не була прихильницею радянської системи, хоча не вболівала і за тих, хто бажав її краху. Найімовірніше, вона належала до людей, які помічають специфіку суспільного ладу, в якому їм довелося жити, лише тоді, коли він починає зазирати у вікна їхніх власних будинків. Той лад, який зазирнув до неї у тридцять сьомому, залишив на ній знак на ціле життя. Тому чим частіше люди виходили у Львові на вулиці, чим голосніше говорили про речі, що досі були оповиті мовчанням, тим старанніше вона перевіряла вечорами, чи наші вхідні двері щільно замкнені.

Коли десь за рік до своєї смерті Мама несподівано перейшла з російської мови на українську, обряд замикання дверей збагатився новим елементом. Закінчивши звичайну щоденну церемонію, Прабабка підперла двері плетеним із лози кошиком з брудною білизною, і з наступного дня робила так щоразу. Тоді ж вона почала все частіше говорити про «бандерівців». Коли ми залишалися самі, розповідала, що вагон, у якому в сорок четвертому вона їхала до Львова, був ними обстріляний, і що вона дуже їх боялася — майже так само, як німців. Тепер вона відчувала те ж, що й тоді: вони знову добиралися до її вагона, а коли визирала у вікно, то бачила, що «бандерівців» очолює її власна внучка — моя Мама. Та, з якою вона