Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

плоди. Ілько став дисциплінованим учнем, активним учасником шкільної художньої самодіяльності, почав добре вчитись, а в душі Левка пробудилася здатність відгукуватись на чуже горе. Виховання цієї риси в характері наших дітей — здатності відгукуватись на чуже горе — один з найважливіших елементів гармонійного виховання.

Серед персонажів повісті «Я — шестикласник» діють і дорослі, найколоритніший з них — капітан третього рангу Влас Микитович, герой Вітчизняної війни котрий «не просто демобілізувався свого часу з флоту, а увільнився в запас з правом носити флотську форму». Ставши квартирантом Лебедів, «дядько Влас» швидше знайшов стежку до хлоп'ячого серця, аніж Левкові батьки; «солідний» татусь Іван Панасович умів тільки зверхньо повчати, незмінно ставлячи себе у приклад, а сердобольну Поліну Іванівну з головою поглинула й обеззброїла сліпа материнська любов до сина. Влас Микитович говорив про себе: «Я — друг Левка», і це означало, що дорослий і підліток розуміли один одного, а звідси й ефективність впливу наставника на свого вихованця. Діти не сприймають нудного моралізаторства.

Гадаю, що коротка довідка перед початком повісті, — розповідь про те, як письменник, перебуваючи на шхуні «Зоря» в каюті шкіпера Власа Микитовича, побачив записки учня, озаглавлені: «Я — шестикласник», в потім ще й познайомився з автором тих записок і заручився дозволом опублікувати їх, — це тільки давно випробуваний літературний прийом. Адже на сторінках повісті подибуємо явно міркування дорослого, а не школяра. Про Власа Микитовича, наприклад, сказано: «Він говорив якось просто, з тією грубуватістю, яка властива людям одвертим, дужим і сміливим». Тонке спостереження, не віриться, щоб воно належало шестикласникові. А втім, подібні «прорахунки» зовсім не шкодять твору. Навпаки, за дитячою безпосередністю викладу відчувається присутність письменника, людини, щедро збагаченої життєвим досвідом.

У передмові до роману «Пригоди Тома Сойєра» Марк Твен писав:

«Хоч моя книга призначена головним чином для розваги хлопчиків і дівчаток, я сподіваюсь, що нею зацікавляться і дорослі чоловіки та жінки, адже в мої плани входило нагадати їм, якими вони й самі були давно, щб почували, думали, як розмовляли і в які дивовижні авантюри інколи встрявали».

Ці слова міг би повторити і Д. Ткач. «Я — шестикласник» — повість прямого призначення: для дітей, однак її залюбки прочитають і педагоги, і всі дорослі.

Чи не в цьому й криється секрет популярності «дитячих» творів.

Тяжке дитинство Дмитра Ткача, що припало на голодні роки після громадянської війни, привчило дванадцятирічного хлопця до самостійності, до того, щоб власними силами заробляти собі на хліб. А як саме він заробляв — про це читач довідається з повісті «Дорога в Ясне», виданої 1980 року.

Вона — «шматочок моєї біографії», — засвідчив автор при одній нагоді.

Чи не тоді в уяві майбутнього письменника й склався ідеал позитивного героя твору як хлопчика ініціативного, діяльного, витривалого, а не «мамусиного синочка», який боїться труднощів, лінується, не здатний обходитись без опіки дорослих.

Саме такі різні за характером персонажі — одеські підлітки Сашко і Генка — виступають у повісті «Небезпечна зона».

То була звичайна собі гра, яку запропонував Сашко. Він так пояснив її суть: «В штаб треба доставити пакет. Але це — не так просто. По шляху до штабу треба подолати багато небезпечних перешкод». Хто раніше здолає їх, той і виграв.

Усе було б гаразд, але на путі трапились Партизанські катакомби, і Сашкові збрело на думку показати їх своєму підопічному Генці. Сталося те, чого й можна було сподіватись: вони заблукали. Загроза виникла серйозна, адже відомо, що довжина одеських катакомб дорівнює відстані від Одеси до Ленінграда.

У критичні хвилини вирішальну роль відіграло те, що Сашко не розгубився, вперто продовжував пошуки виходу з катакомб, а тим часом назустріч їм ішли учні школи на чолі з учителем Федором Семеновичем…

Повість «Небезпечна зона» перегукується з епізодами уже згадуваного роману Марка Твена, а саме: коли в гірській печері шукали рятівного виходу, заблукавши. Том Сойєр і його маленька подруга Беккі, тільки суворі випробування, що випали на їхню долю, здається, нічому не навчили дітей, не зробили їх дорослішими.

Твір Д. Ткача примусить юних читачів задуматись над поведінкою Сашка і Генки, над питаннями дружби, взаємодопомоги, нагадає про потребу загартування власної волі, виховання мужності.

За роман «Шторм і штиль» Дмитру Васильовичу Ткачеві присуджено Республіканську літературну премію імені Лесі Українки 1981 року. У ньому показано, як в умовах служби на флоті формується і міцніє характер молодого воїна, захисника соціалістичної Вітчизни, спадкоємця революційних, бойових і трудових традицій радянського народу.

Жюрі відзначило, що твори письменника, зокрема його повісті «Генуезька вежа», «Єсть, стояти на смерть!», «Чорне сальто» та ряд інших, користуються широкою популярністю серед юних читачів, сприяють патріотичному вихованню підростаючого покоління.

З великим творчим доробком прийшов до свого сімдесятиліття Дмитро Ткач, він став одним з найпопулярніших авторів серед нашої дітвори. Прекрасні, зігріті серцем патріота, його твори вчать юних читачів любити нашу славну Батьківщину, віддавати всі сили для її процвітання, а якщо доведеться — то й життя, допомагають вирости надійними продовжувачами безсмертної справи Леніна, Комуністичної партії.

Олекса Гуреїв

ЄСТЬ, СТОЯТИ НА СМЕРТЬ!

Воїну Радянської армії

синові Олександрові — присвячую

ДОРОГА

Сиза зловісна хмара на заході затулила половину неба. Вона розросталася і клала на обличчя землі важку холодну тінь.

Два літаки з чорними хрестами на крилах вискочили з-за тієї хмари несподівано.

Від одного відірвалася бомба, схожа на велику краплю, і з наростаючим пронизливо-гидким виттям полетіла донизу. Вибух оглушив землю, а сонце потонуло в червоно-чорному велетенському фонтані з каміння, осколків і диму.

Другий літак опустився майже