Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

до самісінької землі і застрочив з кулемета.

Люди, які довгою строкатою валкою тяглися вздовж дороги, шарахнулися в різні боки. Одні побігли в степ, прикриваючи голову руками, інші впали на землю, шукаючи порятунку в рівчаках та в ще низьких жовтавих хлібах.

Валерика схопив за руку батько. Обоє вони теж побігли подалі від дороги, на яку кидав хрещату тінь ворожий літак, упали в зарослу травою борозну. У батька від швидкого бігу ходуном ходили груди, з горла виривалося важке й хрипле дихання.

А хлопець прикипів поглядом до страшної картини. Край шляху в білому платтячку лежала жовтоволоса закривавлена дівчинка. Над нею гойдалася, як стеблина на вітрі, й ламала руки мати. Жінка щось кричала, але голос її тонув у ревінні моторів, у пострілах і в криках інших людей.

«Побігти до неї, допомогти чимось…» — промайнула у Валерика думка. Він уже звівся на лікті, але батько поклав руку йому на плече, придавив до землі й прохрипів:

— Куди ти? Лежи.

Жінка вже не боялася літаків. Вона взяла мертву дівчинку на руки й пішла саме туди, де кипіла злива куль. Над нею, ревучи залізною гарячою горлянкою, пролетів чорнохрестий коршак, і жінка впала, не випускаючи дитини з рук. Хлопцеві було видно, як шарпнулося її тіло, раз і вдруге, потім затихло і заспокоїлось.

— Тату! Таточку!.. Її теж убило! — несамовито закричав? Валерик, у нього тремтіло підборіддя, а очі налилися слізьми.

— Лежи, лежи, — знову наказав батько, лоб і щоки йому зрошував рясний брудний піт.

Ревіння моторів і стрілянина тривали з півгодини.

Потім літаки полетіли на захід, заховалися за темно-сизою хмарою, мов за велетенською скелею, а люди почали збиратися до гурту. Валерик з батьком теж підійшли до всіх, тупцювали розгублено на місці, не знали, що робити далі.

Колону евакуйованих очолював директор тієї школи, в якій досі вчився Валерик, чоловік уже старий, з густою сивою шевелюрою. Він теж був наляканий і розгублений. Але кричав, надриваючись і кашляючи сухими грудьми:

— Товариші!.. Тихіше, товариші!.. Більше спокою!.. Мертвих уже не повернеш, їх треба поховати. Поховаємо і запам'ятаємо це місце… А поранених кладіть на вози, і рушаймо в дорогу… Тільки візьміть себе в руки. Без паніки. Всяке ще може нас спіткати. Дорога довга…

Викопали братську могилу, поховали забитих. Жінки голосили на весь широкий степ, а чоловіки втішали їх як могли.

Знову сухо зацокотіли вози по курній дорозі, безладною валкою посунули люди. Пилюка сивила їхні обличчя, лягала на плечі, на густі кучеряві спориші обабіч шляху і плавала в гарячому повітрі.

Валерик знову йшов поруч з батьком, ніби мотузком до нього прив'язаний, похмуро й зосереджено дивився собі під ноги. Спину парив мішечок з харчами та одежиною, поспіхом напханою туди ще дома.

У батька в руках дерев'яна скринька з шевським струментом. Скринька важка, обриває руки. А нести треба, бо шевцювання — то його хліб. Як дістануться до Криму, одразу ж шило та дратву в руки і — за роботу.

Працював Валериків батько в Чернівцях на взуттєвій фабриці. А Валерик ходив до школи. Нічим не затьмарене було його життя. Школа, друзі-піонери, цікаві походи, екскурсії.

І раптом — горе. Тяжко захворіла мама.

Що тільки не робили, щоб врятувати її, — померла.

Залишилося їх двоє.

Батько став мовчазний, задуманий. Навіть у чарку заглядати почав. Не раз Валерик з острахом стежив, як він, сп'янілий, ворочається в ліжку і щось жалібно бурмоче-бурмоче сам до себе…

Але одного вечора здивував і порадував Балерина: прийшов додому зовсім тверезий, підкликав до себе сина і, трохи ніяковіючи та збиваючись, сказав:

— Горе наше непоправне, Балерину, от… А жити треба. Треба, кажу… Ти — гарний учень і піонер гарний, був я оце в школі, питав. І треба, щоб ти справжньою людиною виріс. Такою, знаєш… — він підняв палець, потримав його високо над головою, додав: —Ну… людиною!..

Вдень батько був на роботі, Валерик — у школі. А довгими зимовими вечорами читали одне одному цікаві книжки. Начитавшись, роамовляли про те й про інше. А найчастіше — як гарно люди житимуть у майбутньому.

Валерик розповідав про далекі землі, про інші планети, а батько слухав, посміхався тихо й хвалив:

— Гарно мрієш, Балерину, аж заслухатися можна… А тільки скажу тобі, планети — то фантазія, от… А для тебе й на землі діла вистачить. Лиш розуму набирайся, щоб не бути зайвим серед людей. Велике щастя, коли ти потрібний людям. Найбільше щастя!..

Стали вони великими друзями. І в кіно разом сходять, і на річку — рибу ловити, і в ліс — пташок та гомону дерев послухати. І це робило їхнє життя радісним та цікавим…

Але несподівано на світанку 22 червня небо загуло ворожими літаками, і вибухи авіабомб розкололи звичну тишу.

Почалася війна.

Одразу все змінилося в житті. Люди знялися з своїх місць. Одні наділи шинелі та пішли на фронт. Другі в червоних довгих грімкотливих товарняках виїхали кудись у тил. А третім, як оце Валерикові з батьком, випало йти пішки на південний схід, у Крим, відомий хлопцеві досі тільки з книжок, бо ніколи Валерик там ще не бував.

Ішли…

Вже минули Хотин, Могилів-Подільський і Гайворон. Опинилися на станції Вознесенськ. Тут розташувалися під густими високими осокорами, що тужно шуміли. навіть у безвітряну погоду.

Директор школи подався просити у станційного начальства вагон для своїх людей, які вже геть зовсім вибилися з сил.

Батько прихилився плечем до холодного стовбура осокора й заплющив очі від утоми. Він так схуд за. останні дні, що його побуріла шкіра на щоках зморщилась, обличчя стало маленьким, як кулачок, а плечі загострилися й повужчали.