Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

повід з господаревих рук. З крупа падали шматки білої піни.

— Ще трохи — й загнали б коника, — сказав Приблуда.

Він підійшов і лагідно поплескав тварину по шиї.

І тут по землі майнула тінь. Над головами в небі ширяли два велетенських птахи.

— Десь сажень[6] у розкриллі, — прикинув Сава.

— Не менше, — погодився В’юн. — До речі, такий птах і сам може вовка взяти.

Це була невелика улоговина, що позаростала на схилах терном та глодом. Дно її вкривала соковита трава, а подекуди там прижилися дерева дикої морелі. Про подію, що мало не стала трагічною, не згадували. В’юн готував обід, Гарбуз обдирав міздру з вовчих шкір, Потурнак набивав мушкети й пищалі. Сава ж нагорі був за дозірного; він спостерігав, як двоє орлів клювали оббілованого вовка. Їхні могутні дзьоби і кігті виривали шматки плоті, з якої крапала кров. Беркути мали руде, на спині майже червоне пір’я. Невідь-звідки на ту учту налетіло дрібне хиже птаство — кібці, шуліки. І тут на обрії Приблуда помітив якийсь рух. Здавалося, південний вітер заколихав тирсу.

Козаки, що вибігли на посвист дозірного, зачаївшись у тернищі, спостерігали, як збільшуються і набирають чіткіших обрисів сірі цятки. Їх неможливо було порахувати, бо вони то розсипалися по степу, то знову гуртувалися.

— Слава Богу! — озвався нарешті Потурнак. — Це тарпани.

Їх було сімнадцятеро — невисокі, з півсажня заввишки. Вони нагадували й віслюків, але то були все ж коні жовтувато-сірого кольору з пишними чорними гривами й хвостами. Тварини то розбігалися, шукаючи пашу, то знову кидалися вслід за вожаком — значно більшим жеребцем.

— Так ось на кого тут чатували сіроманці… — промовив Гарбуз.

— М’ясо тарпана смакує не тільки вовкам, — зауважив Потурнак.

Він покосився на Приблуду і, коли табун наблизився, прицілився в молодого коня.

Сильний звук шарпнув повітря. Знялися в небо сполохані птахи; водночас протупотів наляканий табун, збиваючи з полину гіркий пил. Коли розвіявся дим від пострілу, козаки побачили на траві кобилу, що марно силкувалася зіпнутися на прямі. Куля влучила їй у шию біля самої голови, і в тому місці фонтанувала кров. Тварина востаннє клепнула передніми копитами в землю і повалилася вже нерухома.

— Не по-християнському це, — мовив Сава. — Хоч і дика тварина, але ж кінь.

Потурнак подивився на нього поглядом, у якому не вгадувалося ні докору, ні прикрості. Проте десь у самій глибині його чорних очей попеліло чи то покаяння, чи то шкодування.

— По-християнському, — відказав він м’яко. — Бог дав нам, людям, у володіння всіх тварин. До того ж ми забили не задля втіхи. Місяць-бо не куштували м’яса.

ОСТРІВ БАЗАВЛУК

“Острів Базавлук лежить приблизно за 20–30 кілометрів південно-західніше від Томаківки, в тому місці, де в Дніпро вливаються три його притоки — річки Чортомлик, Підпільна та Скарбна. Острів нагадує прямокутний трикутник, сторони якого мають близько двох кілометрів у довжину…”*

Вже сонце підбивалося в зеніт, коли вершники наблизились до плавнів. Важко нав’ючені, змучені спекою і спрагою коні жадібно накинулися на соковиту отаву. За плавнями починалася затока з безліччю острівців. Потурнак, що їхав попереду, знаходив дорогу тільки за одному йому відомими прикметами. Часом коні брели по коліна в воді, переходячи від одного клаптя суходолу до іншого. Хоч довкіл не видно було й натяку на існування людини, Сава весь час відчував, що за ними хтось спостерігає. Коли він поділився своїми підозрами з товаришами, Петро зауважив:

— Гарне відчуття маєш. За нами справді стежать. По часі він наказав спинитись і розгнуздати коней, а сам, витягши з сакви чималий шмат м’яса, замотаний у лопух, зник у верболозі.

Гарбуз устиг викурити люльку й уже вибити її, коли з заростей вигулькнув Потурнак. Він подивився на друзів оцінююче, затримав погляд на Приблуді.

— Заварюється, хлопці, каша, — мовив, сідаючи на свого жеребця.

Вони ще довго петляли плавнями, та нарешті виїхали до переправи. На поромі, що наближався до причалу на протилежному березі, стояв великий, вкритий рогожею і за¬пряжений парою коней віз; а ще четверо буланих (двоє з них під сідлами) топталися прив’язані до поручнів. Два вершники і їздовий допомагали поромникові тягти линву.

На причалі дозірні спішились.

Петро якийсь час спостерігав, як на тому боці прив’язують до стовпа пором, тоді озвався:

— Отож, братове, готується похід.

— Чи не в поміч Наливайкові? — поцікавився Микита.

— Поки що про це знає тільки старшина. Але похід таки готується.

Поромник, невисокий кремезний чолов’яга, був одягнений у просторий льняний одяг — сорочку й шаровари; на голові мав солом’яного бриля. Він привітався і, кивнувши на Саву, поцікавився з усміхом:

— А це ви що, полоненого привели?

— Був полоненим, — відказав Гарбуз. — Тільки в татарському полоні.

Привітна усмішка на широкому, чорному від засмаги лиці поромника враз збігла.

— Лихо, лихо… — сказав він і, поплювавши на мозолі, взявся за линву.

— Івасю, а що то за мажару ти переправив? — поцікавився Потурнак.

— Сіль привезли, — відказав поромник. — Он трохи просипалось крізь рогожу.

Потурнак підняв білий кристалик, розтер пальцями і навіть крихітку поклав на язика. Але нічого не сказав, а взявся допомагати тягти пором.

Коли зійшли з переправи, він витяг із сакви шмат м’яса.

— Візьми, спечеш собі на вогнищі, — сказав Івасеві. — Тарпанина. Учора забили.

— Спасибі, братики! — зрадів подарункові поромник. — Хай