Читати книгу - "Привид Чорного острова"

напису на ньому, хоч мешканцям острова відомо, хто похований.

Журливо схиливши голову, тихою ходою до могили йде Мері. Вона майже щодня розповідає матері про події на острові. Дівчина переконана, що кожне її слово чує мати, а може, й сам бог.

— Нудно, напевне, одній лежати тут. На великому кладовищі веселіше. — Мері уявляє, як пізньої ночі збираються померлі в затишному куточку і розповідають один одному щось цікаве. Тому нам і сни сняться і ми чуємо далеку розмову тих, що залишили нас навіки. У них там своє життя, про яке знає лише бог на небі, а люди ніколи не взнають.

Мері сідає на камінь, кладе підборіддя на коліна і говорить зовсім тихо. Так тихо, що її чує лише мати на тому світі.

— Ти пробач мені, матусю, що два дні не приходила до тебе. У нас лютував страшенний ураган. Ми не знаємо, на кого розгнівався бог, чи на тата, чи на Фреда. Вони обоє безбожники. Ураган мало не здув наш будинок. Тато підпирав його кілками. Матусю, ми хочемо з Біллом залишити цей острів і поїхати на велику землю. Зараз я ще не скажу, куди саме ми поїдемо, але я тебе ніколи не забуду. Я й звідти розмовлятиму з тобою. Не знаю, чи почуєш ти. Повинна почути. Ти прийдеш у сні до мене і скажеш, як нам бути.

Мері поглянула перед себе. Океан, могутній і величний, відпочивав. Напевне, й він утомився боротися з вітром.

— Рідненька матусю, як нам важко без тебе. Тато етап ще жорстокішим. Фред якось сказав, що це тато передчасно поклав тебе в могилу. Тато дуже розлютився. Чом вони обидва нестерпні стали? Хіба люди так повинні жити? Хіба вони можуть забути бога?

Мері поглянула на небо. Якась думка майнула в її синіх-синіх очах. І тепла усмішка, ніжна й гарна, колихнула її груди.

— Я хочу покохати, — вимовила вона ще тихіше, і щоки в неї запалали. — Моє серце прагне кохання. Це ж не соромно, мамо, що я тобі про таке говорю? Не соромно? Коли й де я зустріну того, кому віддам всю, всю себе? Все своє життя. В мене якесь тривожне передчуття. Це тому, що тато бажає, аби я сказала Морісону, що заручуся з ним. Я погодилася на такий учинок. Це погано. Адже я буду брехати йому. Гріх великий взяла на себе. Та бог хай простить. Я мушу якось татові допомогти. Мені шкода його. Він зовсім нещасний. Це все тому, що він забув бога!

На якусь хвилину Мері заплющила очі й завмерла над могилою.

— Як ти пішла від нас, тато наказав, щоб я й у руки не брала заступ. Він боїться, що я швидко піду до тебе. Вони вже геть перекопали те місце, котре вказано на карті. Але ніякого скарбу не знайшли. Немає його там. А тато вірить. Оце нещодавно Білл знайшов на піщаній косі шкатулку, а в ній два золотих персні. З того дня тато місця собі не знаходить. Він часом і вночі блукає островом, усе думає, де ж копати тепер. Адже ті персні не випадково викинув на берег океан. То не океан викинув, говорить тато, вони з острова покотилися у воду. Чекаю тебе, мамо, уві сні. Прийди та скажи мені, як далі жити. Про все-все скажи.

Мері підвелася з каменя і раптом побачила — до неї біжить Бубо. Він нюхає її слід на стежці і біжить. Коли наблизився, почав стрибати й гавкати.

— Що ти кажеш, Бубо? Я тебе погано розумію. — Мері обняла собаку за шию і почала уважно придивлятися до нього. А Бубо ніби жартома хапав дівчину за руку і тягнув у бік моря.

— Ти хочеш, Бубо, щоб я пішла з тобою? Ходімо.

Тільки-но Мері ступила кілька кроків слідом за Бубо, собака заскиглив і швидко побіг. Він біг усе швидше та швидше. Мері не встигала за ним. Бубо незадоволено зупинявся і сердито поглядав на дівчину.

За кілька хвилин вони були недалеко від піщаної коси, там, де стояла їхня старенька шхуна. Коли до води було вже недалеко, Бубо кинув дівчину і подався вперед. Мері побігла слідом.

Раптом вона зупинилась, протерла очі. Ні, таки дійсно на березі лежить людина. Від несподіванки Мері затамувала подих. Потім пішла повільно, не знаючи, чому зірвалася з місця і побігла. Вона зупинилася біля нерухомого тіла людини, що лежала горілиць.

Ставши навколішки, Мері припала вухом до грудей. Десь далеко-далеко ледве чутно билося серце.

— Живий! Він живий! — вигукнула дівчина. Вхопивши юнака за плечі, Мері намагалася витягнути його на берег. Це їй не вдалося. Дівчина опустила обважнілі плечі й раптом з цікавістю глянула на обличчя. Воно посиніло від холоду. Русяве волосся прилипло до високого лоба. Рівний ніс. Чітко вималювані губи посиніли і були стиснуті.

Незрозуміла тривога охопила Мері. Вона кинулася бігти. Треба покликати тата і Фреда. Треба врятувати людину!

За півгодини на березі стояли всі мешканці острова. Джон схилився над хлопцем і завмер на мить. Фред поглянув з-під стиснутих брів.

— Зіпхни його у воду, Джоне. Нам спокійніше буде.

— Мовчи! — вигукнула Мері. — Негайно беріть його й несіть на пісок. Негайно. Прошу вас!

Джон глянув на дочку, ніби намагаючись щось сказати, але передумав, кивнув головою Фредові, щоб забрів у воду і брав хлопця за ноги.

Фред підкорився, але мимрив, ніби сам до себе:

— Ще один свідок. А коли знайдемо скарб, як бути з ним? — він поглянув на Джона.

— Цить! — гримнув на брата Джон.

— Мені зовсім не важко мовчати. Зараз я замовкну. Та май на увазі: ти пошкодуєш, що врятував цього типа. Він ще стане нам кісткою в горлі.

— Побійся бога, дядечку, — вимовила Мері.

— Ой страшний твій бог. Ой страшний, — засміявся Фред. Сміх у нього був сухий, з присвистом.

За кілька хвилин Білл притяг візок, і на нього поклали велетня-юнака. Мері обережно