Читати книгу - "Привид Чорного острова"

тримала голову хлопця, що безсило звисала з візка. Джон і Фред повільно тягли візок. Мері не зводила очей з обличчя хлопця. Була мить, коли їй здалося, що юнак розплющив очі. Мері мало не випустила його голову з рук. Але їй те лише здалося, повіки були міцно стиснуті.

Як внесли хлопця до будинку, Мері сказала:

— Покладемо його в моїй кімнаті, а я спатиму з Біллом.

— Не вигадуй! — гримнув Джон. — Не велике цабе, житиме в прохідній.

— Ні! Робіть, як я кажу! — наказала Мері.

Джон зрозумів, що сперечатися марно.

Він усміхнувся навіть — мовляв, його характер має дочка.

Як внесли юнака до кімнати, Мері вийшла. Джон і Фред переодягли врятованого. Піжама велетня Джона ніби була пошита для юнака.

Мері поралася біля плити. Нагріла воду, налила її в гумову грілку та пляшки і наказала Біллу покласти все це до ніг юнакові.

До кімнати зайшов Фред і кинув у куток мокрий одяг.

— Тримай! — вигукнув. — Може, очухається та буде нареченим.

Білл нахилився над одягом. Він помітив на куртці червоний значок.

— Що це? Поглянь, Мері.

Першим значок узяв до рук Фред. Ядуча посмішка перекосила його тоненькі губи.

— Ой, помру від радості! Ми врятували комуніста. Адже на цьому значку Ленін.

— Тут ще якісь літери, — вимовив Білл, — не наші літери.

Увійшов Джон. Фред сказав йому:

— Ну от, маєш — у нас тепер на острові з'явився комуніст. Радість велика нам усім.

— Не плещи дурниць. Він занадто молодий, щоб комуністом бути. Я зустрічався з ними. Вони старші. — Поглянувши на значок, Джон додав: — Та він же росіянин!

— Не вистачало мені ще рятувати російських комуністів!

— Я знаю — тобі це не до вподоби… — сказала Мері. — Ти в комуністів стріляв. А для мене він просто людина. І я не дозволю тобі…

Фред вихопився на середину кімнати і звернувся до Джона:

— Досить базікати. Ти тут, Джоне, ніби господар. Раджу негайно позбутися цього гостя, доки він не прочуняв. Пізніше шкодуватимеш.

Мері не чула, що відказав батько. Вона пішла до кімнати, де на її ліжку нерухомо лежав невідомий посланець океану. Хоч минуло вже чималенько часу, юнак не подавав найменшої ознаки, що йому зараз краще, ніж в океані. Він лежав нерухомий. Груди ледве-ледве колихалися. Мері влила в рота хлопцеві ложку міцного рому. Він ковтнув його і поворушив губами.

Мері не помітила, що поряд з нею стоїть Білл і пильно дивиться на матроса.

— Він щось сказав, Мері?

— Я не почула.

Двома ковдрами вкрила Мері юнака. Вона просунула руку під ковдру і відчула, що груди у нього холодні.

Мері почала розтирати груди рукою.

— Мері, а тобі не страшно, що він росіянин? — запитав Білл.

— Ні.

— А мені страшно. Фред каже, що вони всі дикуни.

— Не вір йому. Він поганий, наш дядько Фред.

— Він вбив людину, і його розшукують, — сказав Білл.

— Будемо слідкувати, щоб Фред не підходив до цього ліжка.

Мері знову стала розтирати груди хлопцеві. Там, де проходила її рука, з'являлися острівці тепла, а як відніме руку — тепло зникає.

Мері ще влила ложку рому в рота юнакові. Болісний вираз з'явився на обличчі. Він зітхнув, і повіки в нього здригнулися. Мері радісно посміхнулася. Вона обняла Білла за плечі, сама не знала чому — поцілувала брата і вимовила:

— Житиме!!!

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На Чорний острів спускалася ніч. Надходить вона тут швидко. Тільки-но пірне сонце в синій океан, тільки-но згорить хмаринка над обрієм, — бере владу в свої руки ніч.

Стиха в бухті кигикання чайок, і одночасно засвічуються зорі в небі та в океані. В тишу ночі якось недоречно вплутується одноманітне гурчання двигуна, що засвічує вікна в будинку, в господарчих спорудах. Поміж чорних скель те світло здається неприродним.

У ці вечірні години Джон і Фред завжди стоять у їдальні біля столу, п'ють вечірню порцію віскі. Джон і після сьогоднішніх подій спокійний, а Фред нервує. Вчора проковтнув останню таблетку героїну і сьогодні не може знайти собі місця. Нервує, аж сіпається повіка на правому оці. Віскі не приносить тієї відради, що героїн. Для нього найкраще у світі — подорож у невідомі краї, надзвичайні пригоди та марення, які дає одна-однісінька таблетка.

— Ти, Джоне, уяви: він житиме серед нас. Хочеш ти того чи ні, а змушений будеш сказати, що ми тут шукаємо скарб. Навіщо тобі ще один свідок? Зваж — цей свідок комуніст із Росії. Ліквідуємо його!

Джон Сміт пригубив чарку, потер обличчя рукою — жовна почали молоти.

— Авжеж, ти маєш рацію.

— Я завжди маю рацію, а ось ти робиш не те що слід.

— А саме?

— Знову посваришся зі мною. А я ж говорю про діло.

— Знаю, чого ти хочеш. Знаю.

— Ну, то що?

— Зачекати треба. Ти ще змалку був якийсь нетерплячий і недоумкуватий. То в тебе з'явиться бажання всім котам повідрубувати хвости. Пригадуєш? Або вкинеш, бувало, жебракові в шапку жабу. А зараз…

— Зараз я хочу врятувати тебе від неприємностей.

— Хочеш убити хлопця! Адже він ще не прийшов до пам'яті.

— Навіщо йому та пам'ять! Так для нього буде краще.

— А для тебе?!

Фред засміявся. Його хрипкий сміх нагадував скреготіння металу об скло.

— Минули часи, коли билися на шпагах. Тепер найкраще діяти потай. Гадаєш, стріляти в груди приємніше, ніж у спину!