Читати книгу - "Свідків злочину не було"

й на них гойдався великий білий вітрильник.

— Фотографував Віталик… на Перше травня, — пояснила.

Я видер з блокнота аркушик, написав свій і Скорича номери телефонів.

— Ось візьміть, Валентино Гнатівно, про всяк випадок. Ми зробимо все, що зможемо, — пообіцяв їй.

— Розшукайте його… мій син… Боже, де ж він? І чого він пішов по Пушкінській? Чого?

— По якій Пушкінській? Коли? — здивувався я.

— Після тренування. Радутний висадив його на набережній, і Руслан пішов по Пушкінській, — знічено мовила. — А хіба я вам?..

— Радутний — тренер?

— Еге, це він сказав. Але Пушкінська далеко від Свердлова, — і розгублено, стримуючи сльози, додала — З водної станції набагато ближче додому.

Мені кортіло розпитати про тренера, але, зважаючи на її стан, вирішив зробити це іншим разом, бо з Радутним все одно мені доведеться зустрічатись.

Ліфтом не поїхав. Постояв на площадці. І сюди долинала журлива мелодія скрипки. Не вірилось, що Руслан зник не з власної волі. Людина — не голка, не загубиться безслідно. Здається, Табурчак не сказала чогось головного. Існувала причина, через яку син вдався до жорстокої помсти — десь ховався. Чи взнаю її без допомоги його батьків? Може, їм соромно говорити? Авжеж, соромно, і тепер Табурчак од каяття не знаходила собі місця.

Спускався сходами: п'ятий… четвертий… третій поверх…

Мелодія згасла. Надворі — ні душі, бо спека. Перейшов на протилежний бік вулиці й оглянувся на вікно Табурчаків. Жінка й досі стояла у ньому. Порівнявся з акацією, під якою сиділа базарувальниця. Вона зміряла мене недоброзичливим поглядом, і її одутле обличчя спохмурніло. Все ж я зупинився.

— Е-хе-хе, життя… — зітхнула. — Що посієш, те й пожнеш… Спочатку він, а тепер вона…

Я не звернув уваги на її бурмотіння. Значно пізніше воно спливе у пам'яті, й тоді сказане нею стане зрозуміле. А поки що мені треба було дізнатися про одну важливу деталь.

— І як ви щодня витримуєте на такому сонці? — зауважив.

— Пожалів… — Жінка обпекла мене маленькими колючими очима. — Ішли б собі своєю дорогою.

Я не зрозумів, чого вона злиться на мене.

— Насипте в кульок, — попросив.

Чорними, наче в сажі, пальцями згорнула з газети пакетик, знічев'я наміряла склянку насіння й подала мені.

— Ви і вчора тут були? — запитав.

— Була, доки не стемніло, — непривітно буркнула.

— Не бачили, нічого тут не траплялося? Може, машина чи трамвай збили хлопчину?

— Хлопчину?! — Жінка поворухнулася, ніби хотіла звестись. — Якого хлопчину? Я не бачила… і від людей не чула.

— Дякую за насіння, — і рушив од неї.

— Зачекайте! Якого хлопчину? — стривожено перепитала.

— Та ніякого. Ніякого.

Я не оглянувся. Справді: коли б сталося щось, вона б знала. Але чому була така непривітна зі мною? Чудна жінка. Подумав, що треба пройтися вулицями Свердлова і Пушкінською. Сів на трамвай і через одну зупинку був на місці. Вулиця Свердлова поволі збігала вниз. Вулиця як вулиця: подвір'я, будинки, установи, зрідка магазини. Невеликий сквер з фонтаном у центрі. Лавки порожні, лише на одній, подалі від доріжки, сиділа пара закоханих.

Зустрічалися перехожі, і я підсвідомо придивлявся до підлітків, наче сподівався впізнати серед них Руслана. Можливо, він і був десь поблизу, в одному з будинків, і хто зна, ще скільки днів ховатиметься. Я спересердя кинув кульок з насінням в урну. Підійшов до кіоска «Союздруку». Глянув на розклад його роботи — він працював з восьмої до двадцятої години. За склом серед газет, журналів, листівок і книг сидів сивий чоловік у кремовому літньому піджаку, на якому різко вирізнялися три ряди різнокольорових орденських колодочок. Я нахилився до відчиненого віконця й привітався з кіоскером.

— Скажіть, вчора на цій вулиці не було аварій?

— Ні, молодий чоловіче, не було. Ось торік у гололід…

— І машина чи тролейбус не збивали підлітка?

— У цьому році ні. Ось рік…

— Як мені потрапити на Пушкінську?

— Обійдете стадіон — і прямо й опинитесь на ній.

Я кивнув йому, дякуючи, й рушив далі. «Стривай, Арсене! — подумки мовив. — Чого ти питаєш тільки про аварії?» А й справді. Невже не могло статися, що Руслан сів до когось у машину і…

Ліворуч почався крутий спуск, по обидва боки якого росли могутні платани, їхні розложисті крони змикалися вгорі, утворювали зелений тунель. У його глибині ясніла смужка лиману, стриміли верхівки щогл вітрильників. Отже, там водна станція, там і тренер Радутний.

Пушкінська виходила на вистелену бетонними плитами набережну, безлюдну в цю пору. Лише кілька рибалок куняли над вудками, розморені полуденним сонцем. Отут, зі слів тренера, зійшов Руслан і подався вулицею. Так, з набережної видно перехожих. Справді, звідси набагато далі до будинку Руслана, добрячий гак. А хлопчина поспішав додому. Очевидне протиріччя, якщо він не навмисне обрав цей шлях, переслідуючи якусь мету. Тоді яку?

… О пів на шосту нарешті я сів за стіл у своєму кабінеті. Перед тим побував у лабораторії, куди заніс Русланову фотокартку для розмноження. Потім доповів Скоричу про розмову з Валентиною Гнатівною, і він знову сказав, що йому не подобається отой дзвінок, мовляв, для чого було попереджати, якщо не збирався вертатися додому. Дитина не здатна на таку витончену помсту. Але з Віталиком треба зустрітись, і з тренером, бо вони останні, хто бачив Руслана. А коли мине кілька днів і розшук по фотографії не дасть результатів, варто пильніше придивитись до подружжя Табурчаків.

Я взяв довідник міських телефонів, відшукав спортивний комітет. Набрав оргмасовий відділ і дізнався номер телефону Радутного. Подзвонив уже по ньому. Ніхто не зняв трубки. Напевне, працювали до шостої години і вже розійшлися. Я дістав із шухляди заяву Табурчак і свідчення Зеленяка, перечитав їх. Стривай! Суднобудівний завод великий, колектив багатотисячний, і навряд, щоб у всіх цехах в один день… Я аж завмер… Але вже шість годин. Чорт! Чому ж раніше мені не