Читати книгу - "Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга"

й полягав проект Бога: дати людству змогу ще раз почати все від першоджерел.
7

Після голодного виснажливого посту, після довгих місяців темряви, завірюхи, морозів, мору, смертей і гнітючого страху, що обступав братчиків, наче вовча зграя знесиленого перехожого, прийшло перше в їх новому житті свято.

Свят-вечір, ніч напередодні Різдва.

Двадцять два братчики, включно із Фавном, який почав потроху пересуватися коридорами казарми, зібралися в залі засідань, коли зовсім стемніло і коли перша зоря засвітилася десь далеко за свинцевою сферою хмар зі снігу, пилу і попелу, що обклали Землю; у залі вже стояла ялинка, прикрашена нехитрими паперовими іграшками, виготовленими зі «Статуту караульної служби бригади «Батурин», розфарбованими акварельними фарбами, — всі ці вбогі півники, ведмедики, рибки, зірочки нагадували братчикам щасливе колишнє життя, що зникло назавжди. Поряд з ялинкою братчики поставили невеликі ясла, вистелили їх сіном й поклали ляльку Супер-Секс-Барбі, поцуплену кимось з козаків у селі. З нагоди свята зал освітлювали три ліхтарі та дві свічки.

На чолі столу сів сотенний Чміль, який з такої оказії дбайливо розчесав сиві вуса й чорну кучму волосся. Братчики також причепурилися, як могли — хто вдягнув свіжовипрану сорочку, хто почистив зашкарублі черевики чи чоботи, хто поголився нарешті. Святополк був одягнений у білий смокінг, вишитий шовковими нитками — червоні маки та золотий орнамент. Вкрав колись цей гламурний прикид у заїжджої естрадної зірки в Сумах і дуже пишався своїм святковим строєм. Фавн, одягнений у якийсь непотріб, знайдений на складі, сів наприкінці столу. Поряд сидів Микита, який пишався своєю роллю у врятуванні незнайомця і взяв на себе роль Фавнового опікуна. По праву руку від Чміля сидів старший сержант братства Микола Мармиза — красень з витонченим обличчям іспанського ідальго й важкими кулаками вишибайла: вдягнув козацький темно-червоний святковий жупан, невідь-яким чином збережений сержантом, якого боялися всі братчики. З лівого боку місце зайняв отець Никодим — власне, не отець, а недовчений і ще не висвячений семінарист в окулярах з товстими лінзами, за якими проглядались його вирячкуваті оченята, через що братчики прозвали його Раком Козерога, бо крім окулярів обличчя його прикрашала ріденька борідка.

Зари за столом не було, хоча Гальперин, котрий перейнявся дивом, очевидцем якого став, особисто ходив на харчоблок — просити Зару прийти на свят-вечір, на що вона мовчки мотнула головою і відвернулася від лікаря, продовжуючи чистити оселедець.

Братчики вже дізналися, яке дійство відбувалося в медчастині напередодні, вже сміялися, вигадуючи сороміцькі подробиці реанімації незнайомого, вже називали Зару Флорою, а Святополк уже спробував підкотитися до баби й засунути руку їй за пазуху, за що отримав удар ополоником і довго витягував з мокрого волосся капусту: всьому виною був довгий язик помічника Гальперина, фельдшера Сломковського, якому лікар по секрету повідав таємницю оживлення мерця. Тільки Фавн ні про що не здогадувався, бо сотенний якнайсуворіше наказав нічого не розповідати новому братчику.

— Починайте, отче, — наказав Чміль.

— Отче наш, що на небі… Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…

Братчики почали повторювати слова молитви, а ті, що не знали слів, ворушачи губами, бубоніли щось, аби не відрізнятись від інших.

— Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні…

— І сала з горілкою теж, — додав неголосно Святополк і змовк, бо на нього пильно подивився Чміль.

— І прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, — повторювали братчики ревно, вимолюючи в Бога життя і прощення.

Тільки Фавн сидів мовчки, похиливши голову й заплющивши очі, наче полинув далеко від цих людей, які врятували йому життя, та від їх молитви.

— 1 не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого… Амінь.

Частина братчиків осінила себе хрестом.

— Браття, — урочисто мовив Чміль, — нелегкий час випав на нашу долю. Багато з нас втратило своїх рідних і близьких, свої домівки й потом-кров'ю нажите майно.

По пласкому, як корж, обличчю Микити покотилися сльози, бо згадав він своїх батька, матір, малих братів і сестер, яких восени викосила вірусна пошесть, що прокотилася від джунгарських степів Чорної Орди і до Португалії, не пощадивши ні старих, ні малечу, бо збудником виявився вірус-мутант — продукт вибухів на азійських теренах. Ті, хто захворював — а таких назбиралось до третини всього населення Землі, — за два дні вкривалися чорним висипом і на четвертий день вмирали. Лічені щасливчики залишалися в живих. Хворобу назвали Чорним Мором, хоча насправді це був давно забутий людством різновид чорної віспи.

— Проте, ми з вами — живі, і наш обов'язок перед мертвими — захистити наших живих братів і сестер, які страждають гірше за нас, бо беззахисні й беззбройні, голодні й холодні. Хочу нагадати, що метою нашого козацького братства є захист українського люду й українських земель від усіх зайд і розбійників, від продзагонів опричників й бандформувань смертохристів, від різного мотлоху — колишніх жандармів та сірих бригад. Я вдячний вам, що зголосилися добровільно і служите самовіддано. Хочу сказати, що днями я отримав через народну пошту повідомлення з Києва, а в ньому різдвяні поздоровлення від побратимів зі Спасо-Чорнобильського, Спасо-Запорізького, Спасо-Миргородського та Волинсько-Поліського братств, створених останнім часом. Київ повідомляє, що йде підготовка до створення єдиного координуючого центру на базі Києво-Могилянського братства…

— Знову Київ усім керує, — невдоволено кинув Святополк, — а ми тут відбуваємо за всіх… Знову пани на нашу голову… Мало їх різали.

— Святополк! Гарапника захотів? Не подивлюся на свято! — перервав свою розповідь Чміль.

— Він до Зари захотів, — реготнув хтось із братчиків.

— Тиша! — стукнув кулаком по столу Мармиза. — Продовжуйте, сотенний Чміль.

Чміль, розуміючи, що всі хочуть з'їсти куті, скуштувати оселедців з цибулею, политих олією, а ще більше — випити узвар, до якого, з дозволу сотенного, додали трохи самогону, скоротив