Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

в густій траві. Куди ж тепер? Ага, онде й болото.

Вони з батьком переходили його взимку. Тоді тут була тверда рівнинка, лише де-не-де пробивалися з-під снігу пучки уперто-зеленої осоки та сухого бадилля.

Сергійко обережно ступив у свіжу, соковиту траву. Високі незабудки залоскотали йому коліна.

Все-таки, може, краще обійти болото? Тільки ж обходити далеко… Е, нічого, він швиденько перебіжить, адже тут не широко. Ну, сміливіше, навпрошки до того пагорка!

Стрибаючи по купинах, які пружно погойдувались під ногами, Сергійко швидко наближався до середини болота. Ох!.. Він раптом провалився по коліна в багно, але відразу ж вихопився і став на купині. Перед пагорком поблискувала досить широка смуга води.

Сергійко задумався. Повернутись?.. Томка, напевно б, не повернулась…

Перекинувши на пагорок торбинку з їжею та мотузками, Сергійко напружився і стрибнув на сусідню купину. Вона м'яко гойднулася, і хлопець, не втримавшись на ногах, шубовснув у воду. Швидко плазуючи на животі, він вибрався на пагорок.

Тепер Сергійко опинився ніби на острови з усіх боків його оточувала зрадлива болотна вода.

Хлопець уже пошкодував, що забився в це болото. Ну, дарма, до протилежного краю болота було недалеко, всього два-три добрих стрибки. Коли б не ця вода…

Треба раніше відпочити, бо вже їсти хочеться, аж душа болить! Сергійко дістав з торбини шматок пирога і з апетитом ум'яв його. В уяві він уже розповідав друзям, як, з небезпекою для життя, плазував болотом, як дістався до невідомого острова, зарослого незабудками, — він назве його «Блакитним», як… ой! А це що?..

Над ніжноблакитним килимом незабудок раптом з'явилася невелика плеската голівка. Хлопець зразу не зрозумів навіть, що це таке. Чорна, блискуча, вона якусь мить була непорушна. Потім, впевнено похитуючись, почала наближатись до Сергійка.

Гадюка!.. Сергійко пронизливо виснув — і стрімголов плюхнувся у воду. Хапаючись руками за гострі, мов бритва, стебла осоки, він не зоглядівся, як опинився на краю болота і щосили дременув у лісову гущавину.

Зупинився аж біля безверхого дуба і тут перевів подих.

— Тьху! Ну її, оту гадюку!..

Звідси вже стежка пряма, і ліс чистий та веселий — аж дзвенить! 1 от, нарешті, Сергійко вийшов на чималеньку галявину. З боку галявини чорніла стара обвалена криниця.

Ось і вона.

У ВОВЧІЙ КРИНИЦІ

За давніх часів, коли ще хазяїном Зубрівського лісу був багатий поміщик, трапилася — розповідають старі люди — подія, після якої стали називати оцю чорну глибочезну яму Вовчою криницею.

Влаштував якось пан облаву на вовків, — тієї весни розвелося в лісі їх видимо-невидимо. Особливо дошкуляв панським табунам та отарам величезний старий, аж сивий вовк.

От розставили ловців, вислідили сивого вовка, і хорти погнали його просто на засаду. А засада була на цій самій галявині, біля криниці — криницю лісник собі викопав. Мав і хижку скласти, та після облави передумав…

Вискочив вовк на галявину, кинувся на одного ловця і збив його з ніг — не встиг той і вистрілити… А пан поруч був… Не вистрілив пан, може, злякався, а може й навмисне одвів рушницю, — розповідають — не любив він ловця за непокірливість та гостре слово. А сивий вовк облишив раптом скривавленого ловця і, мов блискавка, кинувся на пана. Вчепився вовчище панові в горло, і покотились вони поміж хортами по траві…

Прибігли мисливці, та тільки й побачили, як шубовснули пан з вовком у криницю і пішли каменем на дно…

Хто його знає — чи справді було так, чи просто розповідають казку старі люди?.. Криниця та давним-давно пересохла, а вовка у Зубрівському лісі вдень з вогнем не знайдеш.

А все-таки якось моторошно стало Сергійкові. Що не кажи, а з товаришами було б веселіше!..

Ну, та «взялся за гуж — не говори, что не дюж!» Одяг на ньому після несподіваного купання в болоті вже висох, нічого гаяти час. Та й не боїться він!

З старої осики, що росла на краю галявини, звисала напіввідчахнута товста гілляка. Сергійко без особливих труднощів відчахнув її, прив'язав мотузок і поклав гілляку поперек ями. Перевірив ліхтарик, — горить.

Невже таки він боїться? Та ні, просто якось трохи завмирає серце… Шкода, що ніхто не побачить, як він, сам один, покинутий товаришами, гордо і безстрашно спускатиметься у Вовчу криницю! Ну, Томко, тепер ти пересвідчишся, кого назвала боягузом!

Сергійко роззувся, поплював на руки і почав спускатись, його огорнула вогка, прохолодна сутінь. Одначе глибока ця криниця!.. Швидко і мотузок кінчиться, а дна все немає… А що, коли справді глибина її півкілометра, а то й на цілий кілометр, як вигадали вони з Генкою?!.

Мотузок кінчився. Сергійко безпорадно дриґнув ногами і — о радість! — сягнув дна. Він обережно став на ноги.

Внизу було темно. Зверху синів отвір, перетятий кривою осиковою гіллякою. Сергійко засвітив ліхтарик і почав уважно приглядатись до нерівних, вогкуватих стін Вовчої криниці.

Йому здалося, ніби внизу, під ногами, щось блимнуло тьмяним, зеленкуватим світлом. Ні, то тільки примарилось… Зате он, в темному кутку, сяє велика брила чогось надзвичайного, променистого і, напевно, невідомого людям!

Хлопець присвітив ліхтариком і розчаровано зітхнув. Перед ним була просто гнила дерев'яна колода…

Ну нічого, скарби не даються відразу в руки. Треба пильно обслідувати все навколо — не може бути, щоб Вовча криниця не ховала в собі якоїсь таємниці!

Старанно присвічуючи ліхтариком, Сергійко наткнувся на стару іржаву лопату, з поламаним держаком. Може, це якась доісторична лопата?! Ні, здається, звичайнісінька, тільки дуже іржава…

Якесь дивне заглиблення в стіні… Що