Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Чому ми страждаємо через гріхи прародичів? їхні кості давно згнили у землі, а ми донині не можемо спокутувати їхню вину. Покажіть нам Творця, хай він з’ясує таку жорстоку дурість!

Повстанців жорстоко карали, розпинали на стінах в’язниці, а матері з своїх кутків показували діткам тіні замучених і шепотіли:

— Не смійте запитувати про Творця і про таємницю праці. Так було, так єсть, так буде!

Та народжувалися нові покоління, і сумніви приходили знову й знову. І тремтіли стіни в’язниці від люті втомлених трударів.

Діти не вдовольнялися казочками про тиранію Творця. Вони сумнівалися, запитували знову й знову. І настав час, коли скептичних юнаків та дівчаток стало дуже й дуже багато. Тоді наглядачі вирішили змінити свою тактику, самі почали сміятися над казочками про Творця, стверджуючи, що жодного падіння не було, а люди, котрі живуть у Палаці Життя, — то єдині господарі Праці та її плодів — їдла й постелі під стінами темниці. Тому праця — не прокляття, а честь і слава, а ще — найперша потреба мислячої істоти. А хто не працює — той не має права їсти.

І захоплені юнаки та дівчата з ентузіазмом крутили титанічне Колесо і прикрашали його квітами, а наглядачі з багровими пиками вручали їм медалі та премії (додаткову порцію супу чи каші) і прославляли їхні імена на дошках пошани, що вивішувалися в коридорах темниці.

Та знову приходила втома. Набридали промови наглядачів, котрі галасували про радість праці, хоч самі й уникали її, закрадалися в душу сумніви. Нові діти передавали чутки про те, що Палац Життя — то грандіозна Світова Темниця, що поза нею — Свобода й Радість, що треба шукати виходу з тюрми, і тоді всі вони позбавляться й Колеса, і щоденної параші, і наглядачів з багровими пиками та брехливими закликами, і дурисвітських казочок про Творця, і тверджень продажних учених про те, що вся Світобудова зосереджена в цій Темниці, а поза нею — нема нічого, і захоплених умовиводів мистецтвознавців та соціологів, що необхідно розцяцьковувати темницю плодами мистецтва і нести розуміння Краси в душі трудящих, оскільки краса врятує світ...

Проповідників Повної Свободи та виходу з Світової Темниці переслідували ще жорстокіше, ніж в минулі віки. Їх убивали, спалювали на вогнищах, а в епохи лібералізму — висміювали, виставляючи на громадський глум:

— Гляньте на цих мудрагелів! Що вони відають про Свободу? їхня Свобода — то пустий звук. То містичний жупел, за котрим нема жодної реальності. Ось помацайте стіни нашого Палацу Життя. Вони щільні, вони відчутні, вони речовинні — отже, реальні! Свобода — то пізнання цих стін, цього подвір’я, цієї стічної ями, цього Колеса Праці, що дає нам щоденне їдло. Свобода — це уміння діяти в цих стінах із знанням справи. А що знають вони — апологети Повної Свободи? Де вона — їхня любовниця, їхня богиня?

— Ми не відаємо її, — гордо відповідали прихильники втечі, — проте ми бачимо рабство — страшне, непотрібне, обтяжливе. Щоб відчути Свободу — треба стати її дітьми. Ми зобов’язані ринутися в її стихію, як пташеня з гнізда...

— Слова, слова! — галасували супротивники втечі і закликали сонно чавкаючих ув’язнених. — Друзі! Вперед — до пізнання нашої рідної Темниці! Вперед — до Великого Колеса Праці! Куди нам втікати? Ось могили наших пращурів та батьків, ось наша кухня, ось наша стічна яма. Так, ще не цілком затишно в Палаці Життя, та ми все це переробимо. Прихорошимо стічну яму музеями художніх творів, парашу замінимо автоматичною, комп’ютерною магістраллю, по якій завирує бурхливий потік добрив до нових садів та йолів, і тоді ці дурисвіти, ці босяки, ці відщепенці так званої Свободи побачать, що нема буття поза цими монументальними стінами Темниці. Друзі! Вивчайте структуру ось цих цеглин та кам’яних блоків, таємницю дивовижних склепінь, сяйво нічних ліхтарів, будуйте машини для лагодження всіх тих чудес, і ви повністю виконаєте волю попередніх поколінь, готуючи місце для прийдешніх поколінь...

І все більше виростало сонно чавкаючих людей, все менше прихильників Великої Втечі, котрі напружено рили землю біля стін або довбали камені підвалин, передаючи свій досвід пошуку окремим спадкоємцям. Пізніше наглядачі таємно проникли у товариства Втікачів, і були вони найзапеклішими апологетами Свободи, проте тихцем змінювали стратегію підкопу та Свободи, тому всі зусилля непокірних шукачів були марними, і ніхто ще не зміг вийти з Світової В’язниці. І здавалося, що так буде завжди...

* * *

Розірвати всі мережі, І тоді лиш будеш, брате, На жаданім узбережжі Сонце Правди зустрічати...

— Це казка про сірого бичка, — скаже нетерплячий читач.

Правильне зауваження. Бо відсутній кінець у цієї притчі. Вічно народжуються прихильники Втечі, вічно їх розпинають, вічно крутиться Колесо каторжної праці, яке не має жодного глузду, вічно чутно понад віками брязкіт ключів багровопиких наглядачів, що виконують волю Невідомого Господаря, і байдуже — хто він: Небесний Дракон чи невблаганний Закон Природи!..

Всякі миті з дивом злиті, З чудом радості й печалі. Лиш умій їх розділити На світи надійно-сталі...

Та повернемося до народження немовляти. Поглянемо, як формувалася для нього стіна Темниці, як він ставав черговим ув’язненим, які конфлікти виникали в його душі і як вони вирішувалися наглядачами Прадавнього Дракона.

Я часто міркував: «Що в мені — моє?»

Адже це не просте запитання. Скажімо, довелося б мені народитися в Індії — був би я членом такої-то касти. І велено мені молитися ось так, або ось так, і так працювати на полі, в шахті, на заводі, або воювати, або торгувати; і знав би я, що необхідні ось такі ритуали для вмилостивлення таких чи ось