Читати книгу - "Блакитна планета, Марія Канн"

«ескулап», рідня польському вужеві-удаву. Цей чоловік — Король Вужів.

— Який там король, — перебив його Антек. — Він убивця вужів.

— Вужі — під охороною! — сказала Агнешка, намагаючись заспокоїтись. — А це туристська станція, а не терарій для плазунів. Вам не можна лишатися тут.

Чоловік безпорадно опустив руки. Важкі повіки впали, виразно проступили набряки під очима. Став жалюгідний і страшний водночас.

— Що мені робити? — запитав. — Де я ночуватиму?

— Залиштесь на ніч, — сказала Агнешка швидко, — але вранці прошу покинути станцію. І не раджу вам ловити плазунів, бо це заборонено.

— Гаразд, гаразд, — кивав мін головою і зажурено дивився на змію в своїй руці. — Гризе така гадина людей, і їй за це нічого, а ти не можеш її вбити, бо вона — під охороною.

Цього вечора Дондек ховався так, ніби був у тропіках. Він домагався, щоб розвішали «москітьєри» над тапчанами; вночі загорнувся в дві ковдри й кілька разів перевіряв, чи не звішуються вони з тапчана. Вранці витрушував одяг, тримаючи його у випростаній руці, щонайдалі від себе. Заверещав пронизливо, коли став на патика, бо йому здалось, що на корі він побачив зигзаги.

— Змій у формі кілка! — продекламував Антек і нараз здригнув, зачепившись ногою об щось м'яке й холодне, — як виявилось, шматок гумової трубки.

Всіх ніби пойняло божевілля. Гапа нервово гавкав, скоро бачив валізку Короля Вужів, і шерсть йому настовбурчувалася на спині, як тоді, коли він слухав жалісливі рефрени пісень.

Король Вужів збирався неквапом. Кілька разів він виходив з намету і поглядав довкола, ніби чогось шукаючи. Нарешті замкнув валізку.

— Може, втік якийсь екземпляр з його колекції, — сказав Антек, дивлячись з підозрою вслід кремезній постаті в поношеному одязі, що потяглась у бік дороги.

Тільки-но озброєні патиками хлопці встигли перетрусити намет, аби пересвідчитися, що в жоднім кутку нічого не сичить, як з галасом і співом з'явилась нова група мандрівників.

— Ми чули, тут є станція для туристів. І поїсти можна й переспати, — сказав найвищий з юнаків у величезнім сомбреро.

Агнешка недовірливо обвела очима групу дивних туристів. Дівчата в якихось чудернацьких пантофлях. Одна в черевиках на шпилечках, точніше, в тому, що від них лишилось. Ніякого спорядження, окрім гітари та гармонії.

— Тихо, Гапа! — намагалась Агнешка укоськати пса, який вишкіряв ікла і кидався на гостей. — Що йому сталось? Марціне, забери Гапу! А хто вам сказав про нашу станцію? — запитала вона, коли Гапин гавкіт затих.

— Один такий чоловік з валізкою, — відповів власник сомбреро, — розказував: викинули мене з станції. Нею керує молодь, яка не знається на обробці шкурок. І пес у них дурний, валує не знати чого. Здається, не їх власний, а забраний у когось. Але їсти дають. От ми и прийшли, просимо гостинності.

Агнешка була певна: вона десь бачила ці брунатні очі, що зиркали на неї з-під сомбреро непривітно, ба навіть гнівно, та не було часу замислюватись, де й коли могло це трапитись. Гості галасливо займали місця, домагаючись ковбаси, сиру, масла. Якась із дівчат нарікала, що не можна замовити гарячих страв. Дондек крутився, як муха в окропі, йому допомагав Марцін та Антек, щоразу бігаючи від комори до брезентового намету, під котрим розсілися туристи. Гапа гарчав у закритому наметі, а грудки землі, що вилітали з-під полотнища, свідчили: пін намагається вибратись з допомогою підкопу. Гості ум'яли ковбасу, все просили добавки, потім замовили до чаю цілу купу печива й джему. Прощаючись, зухвало сповістили, що дрібні гроші забули, а великі тримають у банку і, мовляв, вишлють належну суму поштовим переказом. Розбігалися вони врозтіч, перескакуючи через шнури наметів, а Гапа, нарешті протиснувшись через видряпану пазурами яму, гнався за ними розлючений і валував, аж захлинався.

— До побачення, лялечко, — долетіло до Агнешки здалека, — це реванш за твій напад! Ще зустрінемось! Ще відберу в тебе пса!

Дондек з сумом констатував: харчі, наготовлені на два дні, «реалізовано», і треба їх поповнити. Цим разом він не мав бажання покидати станцію, мабуть, боявся, що хулігани причаїлись десь недалеко.

— Антку, підеш ти, — сказала Агнешка, — а я побіжу на міліцейський пост і розкажу Яблонському про «гостей». Я хочу зробити це сьогодні й особисто, а не по телефону. Марцін і Дондек пильнуватимуть станцію. Але стривайте, хто розказав тому чоловікові з валізкою за Гапу?

Антек почервонів.

— Я, а що?

— Нічого. Тільки залишишся на станції, а до крамниці піде Марцін. Просто сором, такий великий хлопець, а не спромігся втримати язика за зубами! Та ще й привів до нас того лобура, що дражнив пса.

Антек повернувся і зник в наметі. До біса! Хіба він думав, що скоїться така халепа.

— Шкода, вона не виїхала зі своїм Плутархом, — бурмотів він, але почував себе ніяково.

— Гапо, ходи зі мною! — покликав собаку Марцін.

Гапа дрімав у затінку, вдаючи, ніби не чує. Невдоволений самотністю, Марцін озирнувся раз і вдруге, сподіваючись щось зміниться. Ні, на галявині пусто. Тільки на антені сиділа синичка і кивала хвостиком, ніби вистукувала телеграму.

…В сільській крамниці куняв продавець, зморений спекою. Робітники самі брали собі пиво й содову воду, з брязкотом кидаючи гроші на прилавок.

— Будьте ласкаві, будьте ласкаві, — потяг Марцін продавця за рукав картатої сорочки. — Просніться. Я хочу купити масла, ковбаси та печива.

— Немає, — буркнув продавець, не підводячи голови.

— Як це немає? — здивувався хлопець. — Адже на полиці лежить сила-силенна печива!

— То не печиво, — повідомив продавець, розтуляючи одне око, — то бурі петіти, — і лінивим рухом дістав пачку.

— Бурі петіти?

Марцін ледь стримувався, щоб не зареготати. Бурі петіти! Отак той прочитав напис Petit Beurre.[6]

Повертаючись, Марцін не поспішав, збирав суниці, безліч яких червоніло на кожній галяві.

Коли над деревами, врешті, майнув червоно-білий прапорець, він заволай:

— Агов! Хлопці, слухайте!