Читати книгу - "Три долi, Марко Вовчок"

class="book">— А що? Чи знаєш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?

— Та я ще його добре й не розгледiла, — одмовляється Катря перед дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.

Декотрi й вiри їй пойняли: "Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!" — а которi — так з-пiд брови на неї подивились.

А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi попаде дiвчина, ту вiн i бере.

— Вiн нами гордує, - обижалнся iншi дiвчата, — що бере нас, у вiчi не подивившися!

— Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, — вмовляли знов другi.

Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою одружитись?

— Добре, як взяти любу та милу! — озвавсь Чайченко.

— Чому б тобi i не взяти, — одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, — тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.

— Багатий на дрiбнi сльози, — промовив Чайченко всмiхаючись.

Музики заграли, усi пiшли у танець — i Чайченко. Чи се вiн правду сказав, чи се вiн пожартував — хто його розбере! Ми усi з собою iзглянулися; багато дiвчат помовкло — задумалися.

Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому. Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, "нi!.. еге ж!.. авжеж!" — одкаже Маруся: якiсь її свої мислоньки заносять, а Катря — то й зовсiм менi одвiту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане…

Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i на добранiч дали. I Чайченко… Який в його голос був отруйний! I почуєш, i пiзнаєш всюди — хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тiї жарти? Де тi вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.

IV

У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всiєю сiм'єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона — не знаю; а менi — то все такi сни снилися дивнi тiєї ночi. Снилось менi, що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i всi степи тiї, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хорошi…

Катря мене будить — я їй розказую: "а чи ж не дивний сон?"

Як же вона вжахнулася, почувши!

— А що те вiщує? Що вiщує? — притьмом iскажи їй.

— Не полохайся, Катре, — вмовляю, — се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.

— Боже, боже! Що то буде! — бiдкається вона…

Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, — розчiсувала й плела вона свої коси довгi; рум'янець густий спахував на личку, а личко було блiде.

Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виїхали.

— Катре! — говорю їй стиха: — чи побачимо ми там Чайченка?

— Не знаю, — сама одвернулася.

— А в жадiбку його побачити? Не чує.

— Катре? А хочеш, — кажу, — побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.

— Отже, остили, коли хоч, жарти!

Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї нi до чого не згарне й недокладне.

Приїхали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли Чайченка: сидiв вiн проти дверей…

Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.

— Чи не диво ж? — питаю.

— Усе дива в бога! — одказала задумавшися.

Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.

Обiдня година; нiщо не правдить мого сну… А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.

Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його — де вже сей заговорить!

— Якого тут людей! — знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:

— Багато гостей!

— Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..

— Недавно.

Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, — так вже!..

— Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi… жалко вам буде їх кидати…

— Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.

В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.

— Добре вам жити буде!

— Де жити, то жити, — почула я од його…

Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? - «Здужаю», каже.

Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то любчiвської церкви