Читати книгу - "Танго, Іван Іванович Білик"

за шторою хтось промайнув, але знадвору не видно було навіть хто то: чоловік чи жінка.

Ряжанка перейшов на той бік вулиці лише тоді, коли вартовий поліціянт звернув на нього увагу.

Хто то, цікаво, був за ширмою? І як він зустріне сьогодні його, Сергія? Чи знайдеться в нього добре слово для бідолахи емігранта, чи, може, покличе отого вартового, щоб витурив за браму? Взяти б і зайти оце… Тільки ні, треба вже почекати. Ось Левко позичить грошей, обіцяв же вчора ввечері, тоді й…

Десь близько третьої Сергій знову подзвонив.

— Сеньйора Леона ще немає.

Через годину — те саме.

О п'ятій секретарка запитала:

— Як ваше прізвище, сеньйоре?

І, почувши, відповіла:

— Сеньйор Леон щойно був і терміново поїхав кудись у справах… Куди? Не сказав.

Так щогодини набирав Сергій уже завчений напам'ять номер і щоразу стереотипно звучало: немає, не приїхав, не було ще, ні, не дзвонив. Після дев'ятої телефон перестав відповідати, й Сергій у пригніченому настрої почвалав до свого дешевого готелю. Але що там робити? Спати рано…

Й він знову звернув до океану. Сонце давно зайшло, на обрії переморгувались морзянкою два кораблі. З суходолу дув легенький вітерець. «Туди, на захід», — подумав Ряжанка й мало не вкляк від несподіванки.

На тому самому місці, що й удень, сиділа дівчина із золотавою короною коси. Сергій міг би заприсягтися, що вона сидить тут від самого ранку, коли б на ній не темна сукня, а поряд, замість пляжної торбинки, — кокетлива сумочка.

— Сеньйор здивований?

— Як ваша нога? — ніяково запитав Сергій, щоб не мовчати.

— Спасибі. Завдяки вашій допомозі… — лукаво засміялась вона.

— Пробачте. Але я інакше не міг зробити. Вершилась… доля мого життя, — хтозна-навіщо вибачався Сергій.

— Отак? Тоді я вам пробачаю.

Вона тільки тепер підвелася й подивилась йому у вічі.

— А нога — то дрібниця. Вдома тугенько перетягла бинтом, потримала в холодній воді, й розійшлося.

Дівчина знову засміялась, аж його в жар кинуло.

— Тож нехай лицарське серце сеньйора не крається.

Сергій не зводив з неї очей.

— Ви завжди… така?

Вона звела брівки:

— А саме?

— …колюча.

— На те є причина.

Сергій відчував безглуздість своїх дурних запитань, але якийсь лихий штрикав його попід ребра.

— І з усіма?

Цього разу сміх її задзвенів зовсім кокетко:

— Сеньйор стає дещо агресивним… Чи це не від темряви почали в нього прорізатись пазури?

Якась гемонська сила тягла Сергія до цієї дівчини. Такого він ще не відчував ніколи. Хіба що в дитинстві… до Оксанки. Але то було так давно, що вже й забулося. Зблякло разом Із дитячими спогадами. А тут…

Дівчина здавалась йому неземним створінням, породжуючи в душі тремку радість і забобонний страх. Сергієві здавалось — варто доторкнутися до нього шкарубкою рукою — й воно зникне як мара, як місячне видіння.

Дівчина малесенькими черевичками ступила на пісок, і Сергій повільно поплентався за нею. Він підсвідомо відчував, що робить не те: що йому зараз аж ніяк не випадає розмінюватися; що від завтра починається нове в його житті й він мусить не зв'язувати себе ні з чим, що нагадувало б про минуле, яке кінчається сьогодні. Усе це він розумів, але не мав волі прибрати серце до рук.

Довго блукали вони вздовж води твердою мокрою смугою нічного пляжу, а океан тихо нашіптував про щось небачене й нечуте. Вона говорила, Сергій майже не озивався. Про що розмовляли — він навіть не давав собі ради. А коли доводилось відповідати, говорив тихим голосом, бо нічне небо, й оця таємнича безодня океану, й блакитне світло місяця були зовсім поряд, на відстані простягнутої руки, а про таємниці ж ніколи не говорять уголос… Ту мить він був твердо переконаний у цьому.

Згодом вона пішла поруч, і Сергій остерігався торкнутись плечем до її плеча, бо видіння — він це знав — неодмінно зникло б. Він боявся навіть глянути на неї прямо, бо видіння — то відома річ — розсіюється під прямим поглядом. Не думав про забобони й пересуди, йшов, мов сновида, нічого не бачивши й не чувши. Відчував лише якусь приємну млість у серці. Невже це людяна отак сприймає щастя? Але він боявся й думати про нього, бо воно безпритульному заблуцІ було незнайоме…

Потім дівчина сказала, й це здалось йому тяжкою несправедливістю:

— Пізно як, діво Маріє…

Уже втретє пролунав самотній удар годинника десь у місті, й вони повернули назад.

Біля трамвайної зупинки дівчина занепокоїлась. її крок став ширшим, і в темній тиші лунко цокали металеві підборчики. Через деякий час вона зупинилась. Туго клацнула защіпка сумочки.

— Діво Маріє, не знаю тепер, що й буде…

Сергій нічого не второпав. Він подумав лише про те, що на його шляху стрілася дівчина; таке трапляється не кожному смертному, такі дівчата їздять тільки в блискучих американських лімузинах і приступні хіба що обранцям.

Тим часом вона вдруге занишпорила в сумочці.

— Ключі вдома забула…

Сергій подумав, що тут він таки завинив, але оте почуття високості не залишало місця для смутку, і якомога недбаліше заспокоїв її:

— Ото лихо! Подзвоните. Відчинять. Є ж удома хтось!

Певно ж, і покоївки, й льокаї — іншого він не припускав.

— Вам легко казати… Ви не знаєте мого батечка… Діво Маріє, що тепер буде!.. Бідолашний татусь так дбає про моє виховання, а я… Ну, чого ж лицар похнюпився?.. Порадьте що-небудь. Ну!

Від її переполоху Сергієві стало чомусь весело. Його знову, як перше, охопило оте почуття хлоп’ячої задерикуватості, але тепер він просто жартував, не турбуючись, який вигляд мав