Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

він і прийшов до тебе. Всі від чогось залежні чи від когось, і немає таких, хто б не був проклятий. Я ж допомагаю вам, людям, знайти сутність вашу, яка вона там не є: велика чи мізерна…

Він пихнув димом, чорна хмара розрослася над його головою. І я раптом перестав боятися. Більше того, якась лютість охопила мене, отож закинув голову й крикнув кудись туди, в піднебесся:

– І для цього треба людину вдягати у чортову шкуру?

– Не чортову, а вовчу, - поправив чолов'яга. - Бо людина не живе у світі, не приміряючись. Не буває людей неспівмірних, отож і ти серед таких, смертний!

– А хтось у мене спитав: хочу я того чи ні? - вигукнув я. Мені здалося, що чолов'яга хмикнув. А може, засміявся у вус,

а може, це загриміло над головою?

– Я не прийшов відповідати, смертний, - сказав він. - Прийшов сказати тобі, що час твій настав.

– Що ж маю робити в цій нелюдській подобі? - вигукнув я, боявся-бо, що мій кволий голосок не дійде до його високості.

– Маєш жити, - сказав чолов'яга, і його голова розрослася, а може, це він видихнув такий велетенський клубінь диму. - Примірятися маєш, бо не буває людей неспівмірних…

– Примірятися до чого? - вигукнув я.

– Не відповідаю на запитання, - повторив чолов'яга. - Досить того, що вибрав тебе серед тисяч. Досить того, що я кладу тобі на плечі незвичайну долю, інакше б ти скоро в траву перетворився…

Я не знаю: чи спав тоді, чи не спав. Не відаю: чи в непам'ять запав, чи привиддя мене відвідало. Не знаю, як усе це зникло, де поділося: отой звір чорний, твар ота кавкуча й криклива, отой велетень, але слова його, прочумавши, пам'ятав. Не знав, чому саме на мене впав його жереб, бо ж ніхто я у світі. Жив, як усі, хліб їв і воду пив. Радів і сміявся, а коли й сумував. Бачив сонце над головою, і воно світило мені ясно. Я не задумувався: добрий цей світ чи ні, бо жодна дитина світу про це не думає доти, доки їй не припече. Я не знав біди, не знав хвороб, бідності, нестатків, мене ніхто не переслідував; здавалося, всі люди люблять мене, а я люблю всіх. Я не розрізняв людей на добрих і поганих, чому ж, боже, крикнув я раптом, ти поклав на мене долю прокляту?

У лісі

Опинившись так нагло серед поля у вовчій подобі, я не знав, що маю діяти й куди іти. Повернутись у місто не міг - туди, де й досі гуляли весілля, притому так палко, що шум і веселі покрики долинали й туди, де я лежав. Я встав і роззирнувся. Над головою в мене світилося ясне зоряне небо; містечко поблимувало вогнями, але був я чужий і небові тому й вогням. Опинився раптом сам у великому світі, отож поплуганився куди очі дивляться, аби тільки не в місто. Йшов і йшов, маючи сподіванку, що в голову прийде рятівна думка, що, зрештою, це тільки сон, якась моторошна мана, що, може, й досі не очуняв я від удару об землю, коли падав із воза; отож мені й мариться така дивовижа; зрештою, мозок мій був ясний, думка працювала чітко, я міг переконатися, що земля, яку торкають мої лапи, - таки справжня, що в груди я вбираю пашистий запах осені й осінніх піль, що зорі над моєю головою справжні і справжній прослався наді мною Чумацький Шлях. Єдине несправжнє в цій оказії - я сам, тіло моє обросло бридкою шерстиною, руки мої замість нігтів мають пазурі, ноги мої покорочені, хребет мій вигнутий, а лице - машкара. Чи ж міг я показати себе такого людям, на що мав сподіватися, зважившись виставитися на очі? Отож і піддався я волі ніг своїх - хай ведуть мене куди бажають, може, в їхньому несвідомому русі більше рації, аніж у думанні моєму. Часом я озирався, тоді незмірна туга омивала мені серце, та сама, яка почалася ще там, у місті, - недаремні все-таки були ті почуття. На очі мені вряди-годи напливали сльози, тоді світ ставав каламутний і чужий, я не бачив ні зір, ні стежки, яку топтав, хитало мене, коливало; що воно, що воно? - запитував сам себе, - коли світ увесь справжній, а несправжній ти; що воно, що воно, коли бредеш отак, понуривши голову, і не знаєш, куди понесуть тебе ноги; що воно, що воно, коли у грудях відчай болющий, а думка не може вирватися із пут; що воно, Що воно, зрештою, коли подаєш голос, а замість нього виривається з горлянки потворне виття? Я йшов, підбігав, навіть бігти починав, мчав, тоді знову притишував ходу, я тікав, а водночас боявся цієї втечі, бо куди ж це вони несуть мене, ноги? Мав би вирішити перше й необхідне: де заночувати і чи добре я роблю, віддаляючись од міста; може, ліпше було б знайти якийсь сінник, забитися туди, а ранок принесе пожадане, тоді щось вирішу розумне. Але й розумів, що це також даремно, що вдень мене можуть побачити й не буде мені куди втекти, бо до мене такого навряд чи хто викаже прихильність, захоче мене вислухати, коли на мені оця проклята шкура. Отож я віддалявся від міста все далі; часом зовсім притишував ходу - це тоді, коли хотів щось зміркувати. Ні, не міг я нічого доладного намислити, не міг - треба мені бігти й бігти. І я біг, гінко, швидко, перебираючи сильними ногами, мав у тих ногах силу більшу, ніж коли був у людській подобі; біг я, перестрибував канави, мчав; туга з'їдала мене, а чи довго це може тягтися?

Я спинився. На мене повіяло знайомим духом лісу - ось куди привели мене ноги; темний ліс стояв переді мною чорною стіною, і я раптом злякався його невиміряної порожнечі. Злякався, бо там мене може чекати не одна небезпека; зрештою, чи й справді маю жити у світі дерев? Нехай знайду собі там прихисток, нехай перебуду ніч під чорною покровою сосон; ні, не міг