Читати книгу - "Шляхи титанів, Олександр Павлович Бердник"

своє життя вивченню минулого, вивченню діяльності наших далеких предків. Я піду в Світовий Архівний Фонд! Хочу знати, що вони бажали бачити в наш вік, чого вимагали від нас…

Тінь невдоволення пробігла по обличчю Міровола.

— Ти добре подумав, сину? — спокійно запитав він.

— Так! — твердо відповів син. — Але хіба я неправий? Скажи, хіба я не переконав тебе?..

Міровол мовчав.

Леліока поклала руку на плече чоловіка, лагідно посміхнулася.

— Може, ти не зрозумів його? Може, треба згодитися з ним?..

— За нього логіка, — знизав плечима Міровол. — Що я можу сказати?..

— Ні! — гаряче заперечив Світозар. — Не логіка, не веління розуму, а голос серця кличе мене на цю дорогу. Віриш, батьку?..

Міровол мовчазно, але щиро обняв сина, притиснув до широких грудей…

З мороку століть

На душі Світозара повис легенький смуток. Вийшло не зовсім добре. Хоч батько, мати і сестри від щирого серця бажали йому щастя і успіхів, але вони були явно незадоволені його вибором.

— Чи варто було б молодому хлопцю зариватися в архівні підземелля? — обережно запитував Міровол, боячись образити сина.

— Я вирішив! — стримано кинув Світозар.

На цьому полеміка закінчилась. Сім’я весело святкувала Світозарове повноліття, перебравшись з котеджу на зарослий вербами і лозою піщаний острів посеред ріки. Там вони купалися, плавали, ловили вудками зеленавих окунів.

Потім Міровол запропонував зробити прогулянку на літаючому майданчику. Вони летіли низько над землею, і Міровол, явно адресуючи свої слова сину, тихо говорив:

— Ми часто навіть не думаємо про досягнення людства на шляху до істини. Але яка безодня розділяє нас і наших предків… Ось погляньте — перед вами Інститут Воскрешень. Ми вимовляємо ці слова спокійно, як давно знайомі, звичні. Нам здається, — тут Міровол пильно подивився на сина, — що в цих словах чи навіть у цій установі немає ніякої романтики, а лише одноманітна робота по поверненню трупів до життя…

Світозар легко посміхнувся, але не відповів. Він перехилився через бар’єр, дивлячись на велетенську будівлю Інституту Воскрешень. Вона здіймалася тонкими гармонійними лініями над морем зелені і сама здавалася породженням могутньої сили землі, напоєної життєвим соком. Зеленаві куполи центральної будівлі пропливли внизу і танули вдалині.

— Півтори тисячі років тому почав функціонувати цей інститут, — замріяно вів далі Міровол. — 3 мертвими відтоді не прощались, їх консервували в спеціальних приміщеннях в цьому інституті при низьких температурах і потім воскрешали. Наші далекі предки вважали б це чудом, а ми спокійно дивимося на людей, які вмирали по два-три рази і знову були повернені до життя… А тепер, кажуть, скоро почнеться новий етап у роботі Інституту Воскрешень…

— Що ти маєш на увазі? — поцікавилася Леліока.

— Офіційно ще не повідомлялось, але я чув, що Інститут вирішує проблему безсмертя…

Світозар недовірливо похитав головою. Йому здавалося, що батько спеціально для нього говорить всі ці неймовірні речі, щоб захопити його якою-небудь іншою професією.

Міровол, побачивши вираз сумніву на обличчі сина, залишив цю тему. Він поважно показав рукою на золотий шпиль гігантської будівлі, що випливала з-за горизонту. Туди летіти не дозволялося, і Міровол повернув майданчик, облітаючи цю територію навколо. Там простягалися довжелезні площі космодромів. Звідти стартували і там приземлялися свої і чужі зорельоти. А посередині території, на низькому плоскогір’ї, суворо височіли в небі темно-фіолетові масиви будівель строгої чіткої архітектури. Вони переливалися на сонці різними барвами темних важких тонів.

— Космічна Рада, — урочисто сказав Міровол. — Мозок чотирьох систем і одна з ланок безкінечного ланцюга, що з’єднує всі заселені світи Галактики. Тобі це нічого не говорить? — раптом повернувся Міровол до Світозара.

— Продовжуй, я слухаю, — ухильно сказав син. — Це дуже цікаво…

— Гаразд… Так от, якби таке почули наші далекі предки, вони б, напевне, посміялися з цих слів. А тепер ми майже байдуже слухаємо повідомлення про те, що до нас прибуває корабель з далекої системи, яка розташована за сто парсеків від Сонця, або що наш космоліт прямує до кулястого зоряного скупчення і повернеться назад тільки через п’ятсот років…

— Батьку, — м’яко сказав Світозар, — хіба ти не відчуваєш, що я ще більше правий у своєму рішенні? Хіба ти довів, що я був неправий? Адже це наші предки отут вмирали, страждали, боролись, лягали в цю землю, де тепер височать прекрасні будівлі і звідки стартують могутні космічні кораблі.

— Сину, — жартівливо захищався обома руками Міровол. — Я нічого тобі не кажу, здаюся! Твоя воля, що хочеш, те й роби!..

Мати і сестри засміялися. Міровол замовк і залишив спробу повернути сина на іншу дорогу. Хлопець обрав свою мету…

…Тієї ж ночі Міровол вилетів на Венеру, до свого Інституту, Леліока поїхала в Африку, де проводилися археологічні розкопки, а Ені й Тора, які були медиками і біологами, полетіли до своїх біологічних станцій, що кружляли в просторі між орбітами Землі та Венери…

…На другий день Світозар вилетів до Світового Архівного Фонду. Він приземлився на березі гірської річки. Зовсім поряд глухо стугоніли верховіттям стрункі смереки, гордо трясли кучерявими головами дуби-велетні. А у вузькому ложі — дика і незаймана — біснувалася річка, кидала темно-зелені горбаті буруни на каміння, вкрите мохом та зеленим слизом.

«Чудесно! — з хвилюванням подумав Світозар. — Одну цю річечку я не віддав би за можливість жити на Меркурії чи на Венері. Батьку мій! Хіба я винен, що так люблю рідну землю і її минуле?..»

Хлопець радісно зітхнув, набираючи повні легені запашного повітря, і повернувся обличчям до гори. В самому підніжжі її над невеликим входом сяяли золоті букви:

СВІТОВИЙ АРХІВНИЙ ФОНД

Залишивши майданчик, Світозар попрямував до входу. На-півовальні важкі двері безшумно відчинилися. Попереду спалахнули стіни й осяяли м’яким промінням безкінечний коридор. Вздовж нього росли високі стрункі пальми з темно-зеленим широким листям. Хлопець ступив у коридор, поглянув ліворуч. Там на стіні виник отвір, на екрані з’явилося обличчя — веселе, повне, кругле. Очі людини