Читати книгу - "Єва"

чоловік у коричневому смугастому костюмі (піджак був завеликим) пройшов, не знімаючи капелюха, крізь скляні двері, що вели до ресторану готелю «Авеніда Палас». Переговоривши з метрдотелем, він обвів приміщення допитливим поглядом і рушив туди, де вмостився Фалько – під великою кришталевою люстрою, поблизу вікна, звідки відкривалася панорама на площу Рестаурадорес, за столиком, де були розкладені газети «Секуло» і «Жорнал де Нотісіас».

– Який сюрприз, – мовив Фалько, відсунувши газети.

Той не відповів. Позирнув на один із заголовків «Інтенсивні бомбардування Мадрида франкістами», після чого перевів погляд на Фалько, зняв капелюха і поклав на стілець. Кидалася в око його засмагла лисина. Груба щетина на жирній шкірі. Втомлений вигляд.

– Ти вмієш влаштуватися, – нарешті мовив він, усівшись і роззирнувшись довкола. – Гадаю, номери коштують сто двадцять ескудо за добу.

– Сто сорок.

Співрозмовник кивнув, анітрохи не здивувавшись.

– Мені не завадить випити кави, – мляво сказав він. – Я всю ніч не міг зімкнути очей.

Фалько покликав офіціанта. На відміну від новоприбульця, у нього був свіжий і бадьорий вигляд, адже щойно вийшов із душу і поголився у перукарні готелю, а перед цим тридцять разів віджався від підлоги, як зазвичай робив щоранку. Зачесане назад волосся, бездоганний проділ, костюм-трійка свинцевого кольору від «Андерсон & Шепард», як проголошувала етикетка на підкладці, шовкова краватка. Сірі очі спокійно вивчали співрозмовника – капітана Васко Алмейду з суворої ПІДЕ, португальської таємної поліції. Вони давно знали один одного. Їхня дружба – або приятельство в межах розумного – зав’язалася відтоді, як Фалько працював на Василя Захарова і займався контрабандою зброї через лісабонський порт та інші місця: дерев’яні ящики без маркування, що значилися в документах як промислове обладнання та різні товари, ввозилися і вивозилися з цього брудного світу портових кранів, пакгаузів, провулків із вищербленими кахлями на мурах, борделів для моряків, кораблів, пришвартованих на причалах, що тягнулися від Алькантари до Каїш-ду-Содре. «Живи і дозволяй жити іншим» – таким було основне гасло тутешніх жителів. Фалько та Алмейда кілька разів успішно провертали всілякі афери й темні справи, ділилися секретною інформацією, хабарами й прибутками. Як полюбляв казати капітан, Португалія – маленька і бідна країна. Людям платять мало.

– Два трупи. В Альфамі.

Алмейда дивився не на Фалько, а на паруючий срібний кавник, що його офіціант щойно поставив на стіл. Він налив собі повну філіжанку кави без цукру.

– Один – іспанець, а інший – португалець, – додав він перед тим, як зробити перший ковток.

Фалько промовчав. Він спокійно сидів, спираючись долонями на край столу, біля тарілки зі скромними залишками тосту з маслом і склянки з-під молока (чоловік давно не вживав каву). Терпляче чекав. Нарешті Алмейда замислено відсьорбнув ще кілька ковтків, витер вуса і звів на нього очі.

– Де ти був учора ввечері, мій друже?

Фалько витримав його погляд, вигнувши брови на знак подиву.

– Я вечеряв.

– А потім?

– Пішов до кабаре.

– Сам?

– Ні.

Алмейда дуже повільно кивнув головою, наче почув саме те, що очікував. Знову провів рукою по неголеному обличчю.

– Іспанець і португалець, – різко повторив він. – Першого зарізали, мов порося.

– І що?

– У твого співвітчизника вкрали всі документи, але невдовзі його опізнав співробітник посольства. Він виявився республіканським агентом. Другий, португалець, впав із великої висоти. Або його скинули звідти. Якийсь там Альвес. Служив у транспортній компанії на вулиці Комерсіо.

– Навіщо ти мені це розповідаєш?

– Альвес працював на твоїх людей.

Фалько закліпав очима.

– «Моїх» людей? А хто вони?

– Іди до біса.

Запала довга мовчанка. Алмейда допив свою каву маленькими ковточками, після чого взяв сигарету, запропоновану Фалько. Останній мав дивовижну здатність відновлювати дружні стосунки від тієї самої миті, коли вони обірвалися бозна-скільки місяців чи років тому. Вистачало одного турботливого жесту, плескання по плечу, спільних спогадів, щирої усмішки. З Алмейдою достатньо було викурити сигарету.

– Ти можеш довести, що вчора ввечері був не сам? – спитав капітан, випускаючи дим.

– Авжеж.

– І хто з тобою був? Чоловік чи жінка?

– Жінка.

– Відома?

– Вельми, – слабко посміхнувся Фалько. – Саме тому я буду вдячний, якщо ти не розголошуватимеш її ім’я.

– У такому разі назви мені місця, де ви були.

– Ми були в «Мартіньйо да Аркада» і «Бандиті».

– А потім?

– У неї вдома. Близько чотирьох годин.

– Де вона живе?

– У тому ж районі. Провулок Салітре, поряд із готелем «Тіволі».

Якусь мить Алмейда осмислював інформацію.

– Ти знав того іспанця? – зрештою спитав він. – Його звали Ортіс.

– Ні.

– А португальця?

– А португальця і поготів.

– Ти зізнався їй у коханні? – глумливо посміхнувся Алмейда. – Якщо ти проводиш ніч із жінкою, яка може підтвердити твоє алібі, бажано кілька разів повторити, що кохаєш її.

– З цією жінкою такої потреби не виникло.

– Тобі завжди таланить.

– Так.

Вони подивилися в очі один одному, як зазвичай це робили, граючи в більярд у кав’ярні «Шаве дОуро» за менш буремних часів. Потім Фалько вказав на газети.

– «Бенфіка» здобула перемогу над «Спортинґом».

– І що з того?

– Хіба ти не вболіваєш за «Бенфіку»?

Вони ще трохи помовчали, не відводячи погляду.

– Як давно ми знайомі? – нарешті мовив Алмейда. – Шість років?

– Вісім.

– Траплялося, що я витягав тебе з халепи.

– А я – тебе.

– Усе має свою межу, мій друже.

– Я не знаю, де ти зупинишся.

– Ці трупи ускладнюють мені життя.

– Вони не твоя проблема, Васко. Хай поліція проводить розслідування.

– Ні, це моя проблема, коли йдеться про таємних агентів, португальських громадян із розчавленими тілами та іспанських шпигунів із перерізаною горлянкою. Розумієш? Керівництво вимагає від мене конкретних результатів. За таких умов я не зважаю на друзів і приятелів.

– Справді? Але ж ваш президент Салазар симпатизує націоналістам.

Співрозмовник люто позирнув на нього. Фалько подумав, що саме так затятий антикомуніст Васко Алмейда мав дивитися на тих, кого допитував, – подейкували, що кожен десятий затриманий помирав у муках або з власної волі вистрибував у вікно. Наступної миті португалець похмуро роззирнувся довкола.

– Цього ранку, – сказав він, стишивши голос, – чхати я хотів на президента Салазара.

Витримавши паузу, капітан так глибоко затягнувся, що мало не допалив її.

– Крім того, – додав він, – мій уряд досі не визнав твій.

Фалько навіть пальцем не ворухнув, зберігаючи приязний вираз обличчя.

– Чого ти хочеш від мене?

Алмейда хитнув головою.

– Громадянська війна задля зміни кольору прапора – жахлива війна. Ви, іспанці, геть збожеволіли. Ви страшенно набридли нормальним людям.

– Я щось не розумію, хто такі ці загадкові «ви», – усміхнувся Фалько. – Кого ти маєш на увазі?

– Всіх – і червоних, і фашистів. – Зітхнувши, капітан поглянув на сигарету, ніби дратуючись, що хтось ставить під сумнів очевидні речі.–