Читати книгу - "Єва"

Ви не можете дошкулити португальцям, тож гризетесь між собою. Вам треба постійно чіплятися до когось.

– Ти не сказав, чому я завдячую честю снідати з тобою. У твоєму прекрасному місті.

Алмейда скривив рота.

– Ти опинився в Лісабоні не для того, щоб провести тут відпустку.

– Я приїхав у справі. Імпорт-експорт. Ти в курсі.

– Звісно. – Капітан загасив недопалок у порожній філіжанці.– Ти працюєш, а я байдики б’ю.

– Доведи це.

– Що саме? Що я чогось вартий?

– Що я зробив щось протизаконне.

– Я можу заарештувати тебе. – Він змірив його суворим поглядом. – Змусити добряче понервувати. Зіпсувати життя жінці, з якою ти нібито був цієї ночі.

– Не перебільшуй.

– Раджу не провокувати мене.

– І чого ти доб’єшся? Покладеш край нашій дружбі?

Капітан утомлено зітхнув.

– Не тримай мене за ідіота.

– Я й не думав…

Алмейда здійняв руку, зупиняючи його.

– Я не маю нічого проти, – сухо мовив він, – якщо ви, іспанці, ріжете один одного по той бік кордону або отримуєте контрабандну зброю від німців та італійців у лісабонському порту за умови, що платите тим, кому необхідно платити. На здоров’я. Це ваша справа. ПІДЕ поки що не втручатиметься. Але ми забороняємо вам зводити рахунки на нашій території й опоганювати нашу землю вашим брудом.

Фалько дозволив собі ледь помітний вияв нетерпіння.

– Послухай, ця розмова не має сенсу. Я не причетний до подій в Альфамі, хай би що там сталося.

– Я певен, що ти щось знаєш. Дай мені зачіпку – будь-яку дрібницю. І ми розійдемося миром.

– Якщо це зробили агенти Франко, я з ними не співпрацював. Запевняю тебе, я нічого не знаю.

– Невже? Така впливова особа, як ти, нічого не знає?

– Анічогісінько. Цілковитий нуль.

– Поклянись, що говориш правду.

– Клянусь.

Упродовж кількох секунд Алмейда пильно роздивлявся його. Потім зайшовся реготом.

– А сучий же ти син!

Два тижні по тому, у Севільї, Фалько допив другий келих вермуту, глянув на годинник, поклав на стіл п’ять песет – бар готелю «Андалусія Палас» був дуже дорогим – узяв із сусіднього стільця свого капелюха і підвівся. Сивоволосий офіціант негайно підбіг до нього, всім своїм виглядом виражаючи догідливість.

– Залиште здачу собі.

– Дякую, сеньйоре.

– І хай живе Іспанія.

Той збентежено дивився на нього, силкуючись зрозуміти, чи йдеться про провокацію або звичайний жарт. Важко було знайти щось спільне між Фалько й пихатими військовими, які ходили містом, демонструючи свої портупеї, пістолети, блакитні сорочки чи червоні берети, – такі типи підносили пальці до козирка або здіймали руку у франкістському вітанні. Бите око офіціанта визначило: цей гарний чоловік, що вирізнявся елегантним вбранням – коричневий костюм, шовкова краватка, хусточка в нагрудній кишені,– не належав до категорії тодішніх патріотів.

– Так, звісно, хай живе… – обережно мовив він, злегка затинаючись.

Імовірно, він бачив, як менш обережних товаришів кидали до в’язниці чи розстрілювали. Хто обпікся на молоці, той і на холодну воду дмухає, подумав Фалько. Така розважливість змусила його замислитись над тим, скільки класової ненависті накопичилося в душі старого офіціанта, який упродовж багатьох років подавав вермут заможним клієнтам і молодим севільським паничам. Можливо, вісім місяців тому, коли спалахнуло повстання, йому вдалося зберегти життя і роботу завдяки доречному вибору – він вчасно розірвав профспілковий квиток і кричав «Ура!» переможцям. Не виключено, що офіціант доніс на когось, адже то був найпростіший спосіб убезпечити себе в місті, де франкісти особливо лютували в робочих кварталах і республіканських колах: з 18 липня було розстріляно три тисячі осіб. Річ у тім, що Фалько не міг стриматись: щоразу, як перетинався з уцілілим, який вижив після якогось лиха, він запитував себе, яку підлість вчинила людина, аби врятуватися.

Він по-змовницьки усміхнувся офіціанту, поправив вузол краватки й рушив до вестибюля вздовж облицьованих розкішними кахлями стін, через центральне патіо, крізь вікна якого лилося яскраве сонячне світло. Це сяйво сповнювало його радістю й оптимізмом. Севілья завжди гріла йому душу – він був у захваті від того, як тут поєднувалися минуле, теперішнє і майбутнє. Фалько прибув цього ранку, виконуючи наказ адмірала, який відправив йому телеграму і звелів покинути Лісабон: «Закінчуй всі свої справи. Терміново виїжджай до Саламанки». Однак, коли він, провівши цілий день за кермом, дістався Саламанки й примчав до офісу НІОС, секретарка Марілі Ґранжер повідомила, що важливі справи змусили адмірала вирушити до Севільї. Він сказав, що ти маєш зустрітися з ним там, додала вона. Якнайшвидше. Необхідно зупинитися в готелі «Англетер» і чекати розпоряджень.

– Не знаєш, що сталося? – спитав Фалько.

– І гадки не маю. Дізнаєшся від шефа.

Фалько обдарував Марілі своєю найкращою посмішкою, але марно. Доволі симпатична жінка, секретарка адмірала, зразкова мати й дружина, що зберігала вірність своєму чоловікові – офіцеру флоту, який брав участь у повстанні націоналістів на «Ферролі». Вона була цілком байдужою до всього, що не стосувалося її подружніх, професійних і патріотичних обов’язків. І навіть чари Фалько на неї не діяли. Навпаки. Саме з ним вона трималася насторожі.

– Ти нічого мені не розкажеш? – наполягав він.

– Ані слова. – Вона цокала клавішами друкарської машинки «Royal», ніби не помічаючи його. – А тепер забирайся звідси і дай мені попрацювати.

– Послухай… А коли ми підемо пити чай з тістечками?

– Коли завгодно, якщо ти запросиш мого чоловіка.

– Хитра відьмочка!

– А ти – пройдисвіт.

– Це наклеп, Марілі.

– Не бреши.

– Я – ніжний плюшевий ведмедик.

– Ну-ну.

Коли Фалько приїхав до Севільї, готель «Англетер», на чиєму фасаді досі залишалися відмітини торішніх вуличних боїв, був заповнений людьми. Вільних номерів не було ні в готелі «Мажестик», ні в «Кристині». Скориставшись нагодою, він зупинився в «Андалусія Палас» – найдорожчому і найрозкішнішому готелі в місті: номер коштував 120 песет за добу, а основний контингент клієнтів складали вищі військові чини франкістської армії; офіцери з легіону «Кондор»; італійські добровольці, що підтримували Франко; бізнесмени, серед яких було багато німців, що шукали залізну руду і вольфрам, а також особи, пов’язані з місцевою олігархією.

Хай там як, а його витрати покриває НІОС. Адмірал зазвичай уступається за нього (принаймні коли перебуває в доброму гуморі). «Хіба ви не знаєте, як поводиться Фалько? – часто казав він головному бухгалтеру – короткозорому, прискіпливому і непідкупному лейтенанту Домінгесу, коли той починав обурено розмахувати стосом рахунків. – Так, він – безсоромний піжон. Горбатого могила виправить. Але мене насамперед цікавить ефективність, розумієте? А цей бездушний покидьок завжди дає результат, бо він точний, мов гостре лезо бритви, наділене розумом. Вважайте ваші витрати капіталовкладенням і не переймайтесь занадто. Затямте, йдеться про безповоротну фінансову допомогу. І не треба корчити гримаси