Читати книгу - "Сон літньої ночі, Вільям Шекспір"

href="footnotes.xhtml#footnote26" id="footnote-ref26"> 26

І ті свавільно вийшли з берегів.

Відтоді марно тягне плуга віл,

Спливає марно потом плугатар:

Хліба гниють, не викинувши вусів,

Затоплені, порожні всі обори

Й на падлі гайвороння бенкетує.

Майданчики багно позаливало,

Де грали поселяни у скраклі,

А стежечки нетоптані травою

Позаростали так, що не знайти їх.

Вже люди ждуть - не діждуться зими,

І вечорами не бринять пісні,

А місяць, владар вод, блідий від гніву,

Зволожує дощами все повітря,

І люд застуда мучить та гостець.

Перемішалися тепло, і холод,

І пори року. Іней сивочубий

Червоній ружі падає в обійми,

Старий Мороз корону крижану

Віночком із весінніх квіточок

Оздобив, як на глум. Весна, і літо,

І плідна осінь, і зима сердита

Міняються уборами, збивають

Із пантелику світ, і він не може

Їх розрізнить. І весь цей рій нещасть

Із нашої зродився суперечки. 27

Ми винні тут, ми їхні батько й мати.

 

Оберон

То виправ це! Від тебе все залежить.

Чого ти йдеш мені наперекір?

Чи так багато в тебе я прошу?

Віддай оте мізерне підмінча

Мені за пажа.

 

Тітанія

Ні, про це й не думай.

Не викупиш його за весь свій край!

То син моєї відданої жриці.

Як часто ми вночі сиділи поряд

У пряному індійському повітрі

На золотих Нептунових 28 пісках,

Дивилися на кораблі купецькі,

Сміялись, бачачи, як буйний вітер

Вітрила їхні туго надимає,

Мов животи жінок заваготілих.

Вона для сміху удавала з себе

Таке судно - ішла, немов пливла

(Тоді вона якраз носила в лоні

Мого улюбленця), й дрібнички всякі

Мені приносила, як той купець,

Що з-за морів привіз товар багатий.

Але вона померла у пологах.

Заради неї я плекаю хлопця

Й заради неї з ним не розлучусь.

 

Оберон

Чи довго ти пробудеш тут, у гаї?

 

Тітанія

Аж поки князь весілля відгуляє.

Як хочеш мирно з нами танцювати

І бавитись при місяці - ходімо.

Як ні - йди геть, і я піду від тебе.

 

Оберон

Віддай хлоп’я - і я піду з тобою.

 

Тітанія

Нізащо в світі! Ельфи, нум навтіки!

Як не втечу - посваримось навіки.

 

Тітанія з почтом виходить.

 

Оберон

Іди! Та з гаю не пущу тебе,

Аж поки не помщусь за цю образу.

А підійди-но, Паку. Пам’ятаєш,

Як я сидів на скелі біля моря

І слухав спів русалки, що пливла,

Дельфіна осідлавши, і співала

Так дивовижно солодко та зграйно,

Аж море розхвильоване притихло

І зорі з неба стрімголов спадали

Ту пісню слухати.

 

Пак

О, пам’ятаю!

 

Оберон

В ту мить угледів я (хоч ти не бачив),

Як між землею і нічним світилом

Летів Ерот із луком у руках.

Націлившися в осяйну весталку,

Яка на небі західнім царює, 29

Він золоту стрілу пустив у неї,

Що пронизала б тисячі сердець!

Але стріла вогненна враз погасла

У місячнім невинному промінні,

А царствена весталка попливла

По небу далі, у цнотливі думи

Заглиблена. Одначе я помітив,

Куди упала золота стріла:

На західну маленьку білу квітку,

Й від рани квітка стала враз червона.

«Розбитим серцем» звуть її дівчата.

Знайди її! Яка вона, ти знаєш.

Лиш капни соком з неї на повіки

Людині сонній, і вона нестямно

У перше закохається створіння,

Яке побачить. Принеси мені

Ції трави. Та обернися швидше,

Ніж милю пропливе левіафан.

 

Пак

Та я за півгодини цілу землю

Опережу!

(Виходить)

 

Оберон

Коли добуду сік,

Підстережу Тітанію заснулу

І бризну в очі їй. Тоді вона,

Прокинувшись, за першим, що побачить,

Нехай то лев, ведмідь, бугай, чи вовк,

Чи метушлива мавпа, чи віслюк,-

В любовному шаленстві побіжить.

І, перше ніж зніму я з неї чари -

А це я можу іншою травою,-

Вона таки віддасть мені хлоп’я.

Та хто це йде? Для них я невидимий.

Ану, підслухаю розмову їхню!

 

Входить Деметрій, за ним Гелена.

 

Деметрій

Я не люблю тебе. Не йди за мною.

Ну, де ж Лізандр і Гермія прекрасна?

Його я вб’ю - вона мене вбиває.

Сказала ти - вони втекли в цей гай,-

І я стою серед дерев, як пень,

Бо Гермії своєї я не бачу.

Йди ж геть і більш за мною не ходи!

 

Гелена

Ти, як магніт, притягуєш мене!

Хоч не залізна я, та маю серце

Надійне, ніби з криці. Погаси

Свою магнітну силу, і тоді

Мене до тебе більше не тягтиме.

 

Деметрій

Чи я манив тебе? Чи улещав?

Чи не казав по щирості тобі,

Що не люблю тебе й любить не можу?

 

Гелена

За те ж бо я й люблю тебе ще дужче.

Твоя собачка я. Що більш мене

Ти б’єш, то більше лащитимусь я.

До мене стався так, як до собаки:

Штурхай, шмагай, занедбуй, лиш дозволь

Мені, негідній, бігти за тобою.

Ще меншого просити неможливо,

Але для мене й це велика радість -

Терпіть собачу долю при тобі.

 

Деметрій

Не випробовуй нехоті моєї:

Як бачу я тебе, мене аж нудить.

 

Гелена

Я ж нуджу світом, як тебе не бачу.

 

Деметрій

Ти наражаєш власну добру славу