Читати книгу - "Синя книжечка, Василь Стефаник"

ним, як гарбузом. Йди, Ан­дрі­й­ку, до мами.

- Коли я не хочу.

- А ти чий - дєдів чи мамин? - питав Михайло.

- Дєдів...

- А кого меш бити?

- Маму.

- А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити!

- Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.

- Ой, ци ни пес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.

- Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні?

Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.

- Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.

Андрій опинився коло печі і збирав пінку.

- Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?

- Червоні чоботи.

- А дєдиві?

- Дєдиві нічо не хочу.

- Файний синок мамин. Михайло взяв його знов на коліна.

- Ти як називаєшси?

- Андрій Косминка.

- А хто ти є?

- Луский радикал.

- Добре. А куди ти поїдеш?

- До Канади.

- На чим поїдеш?

- На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, ши­роким, геть, геть...

- А дєдю озмеш з собов?

- Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйниного, та й геть поїдемо...

- Йди, йди, не зіціруй хлопця та не бери на акзамент , бо ще всне без вечері.

- Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!

МАЙСТЕР

То як часом майстер напився в саму міру: ні замало, ні забагато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і жид слухав.

- Та я вам, мой-ня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм ґазда - ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже... марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте...

- Прийду до ґазди, обдивлюси по матріяні, по пляцові, приб'ю торг, могорич віп'ємо - та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, віріс на подвір'ю. З котрого хоч боку заходи - дзи­гарок.

- Віду в неділю з церкви, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жєль буде у него зайти...

- Дома пообідаю та й йду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будин­ки, як та птаха легка, що ледве землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, що дивитьси на свої діти. А так мені легко, що сто миль перелетів бих...

- А так мені бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.

- А мама, бувало, припадають коло мене та приповіда­ють: «Ой, синку, тото ті бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м богові світому не дєкувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда?» А жінка слухає того та, як скри­по­чка, увихаєси по хаті...

На цьому місці Іван випростовувався, лице його пашіло ве­ликою радістю. Ті, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із коршми церкву.

- Але потім, братя, пішло все коміть головою! Якби взєв на долоню пір'є та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг пальця обвити...

- Прийшов одної неділі чоловік з Луговиськ та й каже: так і так, ксьондз наш закликає вас до себе. Зібрав я си та й іду. То не далека україна, та й приходжу до лугівського ксьо­н­д­за.

- А щось мені вже дорогов на душі потенькувало. Прихо­джу, поцулував ксьондза в руку, а він мені каже, що так і так, у нашім селі треба нову церкву класти. «Ми,- каже,- не погодилися з тим гуцулом, що кладе церкви, а чули-м, що ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав це­ркву».

- Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодні ще не помнєтаю, що я на то сказав ксьондзові, як я із хати вішов? Щось ні обмарило...

- Вертаюси додому, а мені то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонить. А в голові - як коли би цигани кле­вцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, брє, тисічі дають на свої руки, таже церкву люди виде ізо всіх селів. Такий я страх дістав, що най бог боронить! Отак як би ні хто сокиров зарубав у голову...

- Приходжу я додому, та й ані жінка, ані діти мені не милі. Нічо я нікому не кажу - мну в собі.

- Ліг я спати. Спю як камінь, спю - не вісипліюси. А мені снитьси, що я десь у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвіли, аж молоко капає, а я лежу та на со­пі­в­ку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, я її десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то цер­ко­ва розлетіласи на порох. Тот дзвінок, що на самі горі сто­їть, десь так дзвонить, але так жєлісливо, що аж! Сам дзво­нить. Десь я хочу підвестиси, а то мене церква геть при­ва­ли­ла. Десь вода велика вчиниласи, десь по воді ворін, во­рін таких пливае, що вода черніська. А дзвінок на горі форт дзвонить, і церкви нема, а дзвінок на горі все дзво­нить...

- Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спа­м­нє­тали.

- Дальше нічо не тєм'ю. Доста того, що-м вілежєв три мі­сіці, та й потім нічо з мене не зробилоси...

- Гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах, а мене світа зба­вив, збавив навіки...

Далі майстер не розповідав своєї історії, бо всі знали, що потім сталося.

Врешті і не міг розповідати, бо, дійшовши до цього місця в оповіданні, клав наперед себе пляшку