Читати книгу - "Синя книжечка, Василь Стефаник"

горівки і пив по­над міру. Зате ті, що дотепер слухали його і мовчки сиділи, розбалакувалися і жалували майстра.

- То, видите, чоловік ба сеї, ба тої собі загадує, а то все божа міць. У бога нема, що цес файний, а цес старий, а цес бід­ний, у бога всі однакі; що має бог дати, то дасть і найбід­ні­шому і найбогатшому...

- Та вже воно правда, що зід божої моці ніхто не сховаєси, але-бо десь такі люди є, що чоловіка збавлєють. Аді, гуцул поробив му якусь біду, ци підсипав, ци розум зав'єзав, та й що з чоловіка зробилоси? Ніц, болото зробилоси. Та оце є, що чоловік чоловіка так зупсуе...

- Та то гуцулська віра, бодай го шлях трафив! Аді, генди паршєк лиш звис на нашу працу, але він ліпший від гуцула. Бо зін озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А гуцул поробить таке, що чоловік в світі си забуває. Гуцула гони від хати, як пса!..

- Правду кажете, ой, бігме, правду. Таже Іван потім вду­рів. Загнав жінку в гріб, діти повідгонив від хати, пустив де що є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, що лєчно до неї у віти. Аді, не за довгий час піде відци додому, та й віб'є вікна, та й лєже на піч та ме співати. Та ніби він тепер має добрий розум? Таже розумний не бив би вікна у свої ха­ті та не купував би їх щомісяця два рази. То лиш так здаєси, що він добре говорить, але єму в голові рівно хіба...

- Пустив го, невіра, марне. Так го зсукав, що до смерті ніхто го не розсуче. Зломив му волю, єго ні робота не береси, ні нічо, а що заробить трошки, то й все посідає в коршмі...

- Най пан біг хоронить кожного доброго чоловіка...

ПОБОЖНА

Семен та Семениха прийшли з церкви та й обідали - мача­ли студену кулешу в сметану. Чоловік їв, аж очі вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловік кидав на неї цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною, як піском, в очі.

- Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хліба з'їс­ти...

Семен їв і не припирав башти. Трохи його жінка вколола отим словом, але він возив далі сметану з миски.

- Чмакає, як штири свині. Боже, боже, таку маєш гямбу не­харапутну, як у старої конини.

Семен іще мовчав. Трохи був і винен, а по-друге, хотів до­б­ре попоїсти. Врешті встав і перехрестився. Вийшов надвір, дав свиням пити і вернувся, аби лягати.

- Аді, насадився та й лігає, як колода, ану-ко, ци він вікаже де носа? Гниє отак кождого свєта та й неділі.

- Чьо ти собі гудза зо мнов шукаєш? Як я тобі зав'єжу гудз, то ти його не розв'єжиш, я тобі дам гудза!

- Я би тебе щонеділі живого кусала.

- Коби-то свиня мала роги...

- Стоїть у церкві як баран недорізаний. Інші ґазди як ґазди; а він такий зателепаний, як колєра. Мені аж лице лупаєси за такого ґазду.

- Ото, бідна головко, та й втратю царство небесне! Нагаруйси цілий тиждень та ще у церков! гаптах стій! Стій уже ти за мене, а я і так божого слова віслухаю.

- Ой, вже ти слухаєш слова божого. Одного лумера не зна­єш, що ксьондз казав на казаню. Станеш насеред цер­кви, як сновида. Дивиси, а очі вже пішли у стовбір, дивиси, а рот вже розхиливси, як ворота, дивиси, а слина тече вже з рота. А я дивлюси, та й земля підо мнов горить зі встиду!

- Уступиси від мене ти, побожна, най я трохи очі прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледви тлінний.

- Бо не стій у церкві, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очі віпулиш, як цибулі. Та й махаєш головов, як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук, такі тоненькі,- лиш що не захаркотиш у церкві. А моя мама казали, що то нечисте закрадаєси та чоловіка на сон ломить, аби божого слова не слухав. А коло тебе нема бога, ой, бігме, нема!

- Агій на тебе, таже най твої голови дідько причепитьси, не мої! Ото побожна?! Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаєш, що-с вже света? Та я тобі так шкіру спишу, як у книжці, такими синіми рєдами...3ійшлиси ґаздині у браствої Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка - самі порєдні ґаздині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, що ви за чилєдинка, та вони би вас буком з церкови! Аді, які мені побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читають, образи купують, таки живі до раю!

Семениха аж заплакала, аж затремтіла.

- То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси богу, що-м собі світ з тобов зав'єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.

- Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!

- Ой не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взєти з полем, але, не біси, мене не доїш і не діб'єш. Я таки буду жи­ти, таки мусиш на ні дивитиси - та й решта!

- Та жий, поки світа та сонца...

- Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!

- О, вже ти в тім брастві не будеш, хіба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив'єжу. Вже ти мені не будеш приносити розуму від черців...

- Ой буду, буду - та й вже!

- А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перева­лю!

- Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна , тото-с ми світ за­в'єзала! Аді, в неділю береси бити!

- Аді, аді, мой, а то ж я розчинав сварку? Та міркуйте собі, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу по­божну треба би хату покидати! Спи біда,