Читати книгу - "Вірші, Олена Пчілка"

та про людське лихо.

- Дідусеньку,- цокотіла онучка Параска,-

Ви ж давно нам обіцяли розказати казку.-

Дід тихенько усміхнувся: - Бач, яка ти ласа!

Ось я краще розкажу вам дещо про Івася.

- А хто ж, діду, той Івасик? - дітвора питає

Та цікаво в старі очі діду заглядає.

- Ось слухайте, козенята, наставляйте вуха,

Цитьте ж мені, неслухняний нехай і не слуха.

На Вкраїні над ставочком стояла хатина.

Гарнесенька, білесенька, як мала дитина.

В тій хатині жив рибалка, всяк з ним, діти, знався.

Мав він жінку, мав і сина - син Івасем звався.

Взяв він якось жінку й сина та й подався зрана

На човнику аж угору з рибою до пана.

День був теплий та сонячний, річка мов заснула,

Наче й риба кудись ділась, як на дно пірнула.

Пливе човен, рибалонька все з сином жартує:

Плюсне веслом, потім витре, щиро поцілує.

Пливе собі рибалонька і гадки не має

Про те, що вже в його очі лихо заглядає.

Став одразу буйний вітер воду каламутить,

Хвиля вітру суперечить та човника крутить.

Чорна хмара пеленою ясне небо вкрила,

Хвиля човен з рибалкою сердито вхопила,

Розгойдала, як дитину, вдарила об кручу,

Розтрощила і кинула в безодню кипучу

Рибалоньку молодого і його дружину.

А їх милу, як сонечко, любую дитину

Викинула геть на берег, біднеє хлоп’ятко.

Воно сидить, ручки склавши, мов те янгелятко,

Та дивиться кругом себе, в воду заглядає,

Чи не вирне часом човен - та човна немає…

Тільки чайка над водою, літаючи, в’ється,

Наче з жалю над малою сиротою б’ється.

Вітер хмару розганяє, сонечко, здається,

Усміхнулось сиротині, і хлоп’я сміється,

До веселки простягає мокрі рученята

Та все кличе, дивуючись, своїх «неньку й тата».

А з-за кручі москалі йдуть, весело співають.

Із далекого походу в село поспішають.

Тільки вийшли із-за кручі, зразу зупинились,

Змовкла пісня веселая, всі перехрестились.

Що за диво! Ненароком спіткалась дитина.

Чия ж вона і звідкіля! Може, сиротина?

Москалики обступили Івасика: - Чий ти?

- Мамин,- каже хлоп’яточко,- мама зараз прийде.

- А де ж мама? - питаються.- Там! - і рученята

Простягає аж до хвилі; карі оченята

Заволокло слізоньками. Дивляться: весельце,

Човен плаває розбитий, хустку несе хвиля...

- А де ж тато? - знов питають; і мала дитина

Одмовляє: - Там і тато!

- Я візьму за сина! -

Старший каже; взяв Івася - той схиливсь на груди;

Діти серцем розуміють, хто їм добрим буде…

Старший хлопчика цілує та щиро вітає,

Як рідного, а хлоп’ятко усіх розглядає.

Взяв на руки та цілує, як рідну дитину.

- Не цурайся мене,- каже,- не лякайся сину.-

Натішились, помолились москалики богу

Та й рушили, співаючи, з хлоп’ятком в дорогу.

З того часу вже чимало води втекло в море.

Ріс Івасик у розкоші, не знаючи горя.

Виріс в приймах він за сина, військом тепер править

Та за батька названого щиро Бога хвалить.

 

ЛЮЛІ, ЛЮЛІ...

 

 

Спи, моя доненько, спи, моя доленько!

Я колишу на руках:

А як заснеш, моя ясная зоренько,-

Сяду в тебе в головах.

Ласка ж та пильная, чула, прихильная

Буде твій сон стерегти;

Мати глядить тебе, квітко похильная,-

Щиро впевняйся їй ти.

І все життя твоє буду, дитя моє,

Серцем тебе пильнувать,

І спочування повік таке самеє

Буду тобі уділять.

Як не вграватиме, світлом сіятиме,

Радістю серце моє,-

Горе голубки його розбиватиме,

Радість журбою пов’є!..

Вгляджу ж в очах твоїх щастя блискучеє,

З любкою я обіймусь,

І задавлю в собі горе пекучеє,

І до тебе усміхнусь!..

Спи ж, моя доненько! Спи, моя зоренько!

Спи, моє щастя ясне!

Хай обмина тебе лихо і горенько,

Ти на грудях у мене!

 

ВОЛИНСЬКІ СПОГАДИ

 

 

Волинь незабутня, країно славутня!

У пишній красі ти красуєш!

Здавен твою бачу українську вдачу,

Здавен мою душу чаруєш!

Я рідную мову, ту любу розмову

В краях твоїх всюди вчуваю,

Те слово живуще - віки невмируще -

Я скрізь в тобі серцем вітаю.

Із словом жаданим та з людом коханим

Єднаєш ти в серці моєму

Ті спогади ясні про милі та красні

Куточки в обширі твоєму.

Я іншу місцину, як любу годину,

У думці ніколи не втрачу;

В бездушнім просторі, у мертвім околі,

Живе своє серце там бачу.

У блисканні річки, в ясній невеличкій,

Обличчя ввижаються явні;

У гомоні гаю, в зеленім розмаю

Розмови вчуваються давні...

Ви, Звягеля скелі, узгір’я веселі!

Ми з вами пак довго живали!

Найкращії літа з життя сього світа

Мої проміж вас пролітали!

Ти, Случе ігриста! Вода твоя бистра

Багацько умчала з собою

І щастя ясного, і суму важкого

Мого,- утекло за водою!

Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний

Ховаєш старої давнини,

Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала,-

Були то хорошії днини!

Старезний твій замок, дідизни останок,

Навік в моїй думці зостався.

І повідь весняна широка, і давня

Та церковця, в котрій прощався

Мій дух із тобою!.. Не жалем-журбою

Хотіла б тебе спом’янути,

Волинський куточок, де мов в сповиточку

Години ті сплять незабутні!

 

ВЕСНА-КРАСНА

 

(З поеми «Козачка Олена»)

 

 

Віє легким духом, вільним -

Прийшла весна-красна,

Із-за моря, з ластівками,

Прилинула ясна!

Забриніли стави, ріки

В берегах зелених,

Залунали всі улоньки

Од співів веселих.

Всміхається ясне сонце

У небі блакитнім

Хмаринонькам кучерявим,

Біленьким,