Читати книгу - "Варіанти, Роберт Шеклі"

Ганнона Мореплавця, Кортеса, Пісарро та решти несамовитих.

З іншого боку, якщо він піде далі й зазнає невдачі, то більше не матиме Я, щоб визнавати що-небудь.

Мішкін вирішив, що хоче піти вперед і досягти успіху, але не коштом своєї загибелі.

Загалом то була цікава проблема, така, яку певний час можна було б плідно розглядати. Кілька тижнів роздумів могли б дати йому слушну відповідь і вберегти від несказанних...

— Створіння досить швидко наближається, — повідомив робот.

— Ну? Вбий його.

— Може, воно не хиже.

— Краще спершу стріляй, а вже потім думай про це.

— Стрілянина — аж ніяк не найдоречніша реакція на всі небезпечні ситуації, — сказав робот.

— Це на Землі.

— Це не на Дарбісі-IV, — заперечив робот. — Можливо, завмерти — набагато безпечніший хід.

— Питання в тому, — зауважив Мішкін, — чи ця планета більше скидається на Землю чи на Дарбіс.

— Якби ми знали це, — сказав робот, — то справді знали б що-небудь.

Нова загроза виявилася хробаком десь шість метрів завдовжки, помаранчевого кольору, з чорними смужками навколо кожного із сегментів. Хробак мав п'ять голів, зібраних гроном на одному кінці. Кожна голова мала одне фасеткове око й глибоку беззубу вологу зелену пащу.

— Будь-що таке велике може бути небезпечним, — мовив Мішкін.

— Не на Дарбісі,— заперечив робот.— Там що більші тварини, то ласкавіші. Стерегтися треба якраз малих паскуд.

— Що, по-твоєму, нам робити тепер? — запитав Мішкін.

— Він натовче мені боки, — зітхнув робот.

Хробак уже був за три метри від них.

— Стріляй! — крикнув Мішкін.

Робот підняв пістолети й вистрелив просто в підняту горлянку хробака. Кілька голів хробака стривожено кліпнули очима. Жодної іншої зміни годі було спостерегти. Робот знову підняв пістолети, але Мішкін наказав йому зупинитися.

— Це не допоможе, — кинув він. — Що ще ти маєш у голові?

— Непорушність.

— До біса твої поради, думаю, нам треба щодуху тікати.

— Немає часу, — застеріг робот. — Заціпеній!

Мішкін змусив себе завмерти на місці, поки голови хробаків наближалися до нього. Міцно заплющив очі й слухав таку розмову:

— Вінсе, ану з'їжмо його.

— Мовчи, Едді, ми з'їли ввечері цілого ормітунга, ти ж не хочеш мучитись від нетравлення.

— Я й досі голодний.

— І я.

— Я теж.

Мішкін розплющив очі й побачив, що п'ять голів хробака розмовляють між собою. Одна, яку звали Вінсом, містилась посередині й була помітно більшою за решту голів. Говорив Вінс:

— Мене, хлопці, аж нудить від вас, від вас і вашої ненажерності! Саме тоді, коли я привів наше тіло у форму, гаруючи цілий місяць у тренажерній залі, вам кортить обтяжити нас черевом, і я на це кажу вам «ні»!

Одна з голів запхинькала:

— Ми можемо їсти все, що хочемо і коли хочемо. Наш татусь, Господь хай упокоїть його душу, казав, що наше тіло — це все і ми маємо ділити його порівну.

— Татусь ще казав, що я, хлопці, маю наглядати за вами, — сказав Вінс, — бо вам на чотирьох забракне мізків, щоб видертися на дерево. Крім того, татусь ніколи не їв чужинців.

— Це правда,— повернулась одна голова до Мішкіна. — Я Едді.

Повернулися й решта голів:

— Я Лукко.

— Я Джо.

— Я Чико. А це Вінс. Гаразд, Вінсе, а зараз ми його з'їмо, бо нас тут четверо і ми втомилися, що ти завжди наказуєш нам просто тому, що ти найстарший. Відтепер ми робитимемо точнісінько те, що нам з біса кортить, а якщо тобі це не до вподоби, то доведеться, хай йому біс, змиритись. Вінсе, ти збагнув?

— Стули пельку! — проревів Вінс. — Якщо тут хто-небудь їстиме, то тільки я.

— А як же ми? — заплакав Чико. — Татусь сказав...

— Усе, що я їстиму, буде для нас усіх, — заявив Вінс.

— Але ж ми не зможемо відчути смак бодай чого-небудь, якщо не їстимемо самі, — мовив Едді.

— Вирішено, — посміхнувся Вінс. — Я відчую смак за нас усіх.

— Вінсе, перепрошую... — наваживсь озватися Мішкін.

— Для тебе я містер Пальйотеллі, — урвав його Вінс.

— Я лише хотів зазначити, що я форма розумного життя і там, звідки я родом, одне розумне створіння не поїдає інше розумне створіння, хіба що за вкрай виняткових обставин.

— Ти намагаєшся вчити мене манер? — здивувався Вінс. — Я маю слушний намір зламати тобі хребет за таку заувагу. Крім того, ти перший напав на мене.

— Це було до того, як я дізнався, що ви розумні.

— Ти ще й глузуєш із мене? — уїдливо запитав Вінс. — Ми — і розумні? Я ніколи навіть середньої школи не скінчив! Відколи татусь помер, я був змушений гарувати по дванадцять годин на день у клятій крамниці металовиробів тільки задля того, щоб хлопці могли їсти садових вівсянок. Але я принаймні достатньо тямущий, щоб знати, що я нетямущий.

— Але мені ти здаєшся досить тямущим, — улесливо мовив Мішкін.

— Авжеж, звісно, я маю певну природжену кмітливість. Можливо, я не менш тямущий, ніж будь-який інший неосвічений хробак-воп. Але з погляду освіти...

— Офіційну освіту часто переоцінюють, — зазначив Мішкін.

— Ніби я не знаю, — всміхнувся Вінс. — А як ти ще даєш собі раду в житті?

— Це тяжко, — зізнався Мішкін.

— Ти реготатимеш із мене, якщо я розповім тобі про це, але насправді я завжди хотів навчитися гри на скрипці. Хіба це не кумедно?

— Анітрохи, — відповів Мішкін.

— Чи ти можеш уявити собі, що я, великий тупий Вінс Пальйотеллі, граю щось з «Аїди» на якійсь чортовій цигикалці?

— Чом би й ні? — сказав Мішкін.— Я певен, ти маєш талант.

— Я, на мій погляд, — розповідав Вінс, — мав мрію. А потім почалося життя, сповнене всякої відповідальності, і я проміняв нематеріальну, тонесеньку, мов павутиння, тканку уяви на грубу сіру ряднину...

— Хліба? — припустив Мішкін.

— Обов'язку? — підказав Чико.

— Відповідальності? — запитав робот.

— Ні, ніщо з названого не підходить, — заперечив Вінс. — Такого невігласа, як я, не годиться дурити паралельними конструкціями.

— Можливо, тобі треба змінити ключові слова, — підказав робот. — Спробуй «тонесеньку тканку поезії на грубу сіру ряднину повсякдення».

Вінс