Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

неї біля вікна стояв висо­кий, чорнявий з сивиною чоловік у класичному тем­но-синьому костюмі. Не озираючись, він запитав:

— Ну що, ця шарлатанка все зробила правильно?

— Вона не шарлатанка, Бєня, а цілком професійна ворожка...

— Люсі, — перервав чоловік, підходячи до кріс­ла, — я тебе безліч разів просив не називати мене цим одеським прізвиськом. Моє ім’я — Бенціон, а не Бєня! «Шарлатанку» забираю назад, вибач. А ця твоя подруга, Христина здається, нічого не переплутає чи не прохопиться хлопцю?

— Ні, вона аж надто сильно запала на Аскольда.

— Воістину: не існує сили страшніше, ніж жіноча цілеспрямованість, підкріплена жадобою та ­хіттю.

— Наче не можна сказати те саме про чоловіків!? — обу­рено спитала Люська.

— У випадку з чоловіками додається ще і марнославство, — самокритично визнав Бенціон. — Поза тим, — потер він випещені руки, — підемо вечеряти до ресторану. Сьогодні ми заробили на шампанське з лобстерами. Хоча, звідки тут візьмуться хороші лобстери?

***

Дорогою додому Аскольд подумки весь час говорив із Книгою. Відтак кепкував над собою: солідного віку чоловік (майже двадцять років!), а поводиться немов дитина, що розмовляє з іграшками. Хоча, схоже, знай­дена «іграшка» багато на що здатна.

Вдома він перш за все поклав Книгу до свого столу, поїв на кухні нерозігрітого борщу і поспішив повер­нутися до своєї знахідки. Ставши перед вільною від меблів стіною, він, тримаючи важкувату Книгу в лівій руці, міцно притиснув праву до її чорної обкладинки. Одразу перед ним з’явилася знайома сіро-зелена бра­ма. Зробивши крок уперед, Аскольд опинився у тій са­мій печері на високому березі річки. Книга залишала­ся між стиснутими долонями. Крок назад — і він знов у своїй кімнаті. Прибрав праву долоню з обкладин­ки — брама зникла.

Аскольд знайшов свій старий похідний рюкзак, вки­нув туди складаний ніж, пів буханця хліба, бляшанку ковбасок, пляшку мінералки сіль, цибулину, сір­ники, мобільний, зубну щітку й пасту. До кишені навіщось поклав гаманця з кількома дрібними купюрами, студентським проїзним квитком, а також запасною чіп-картою для мобільного телефону. Написав запис­ку мамі, що за завданням професора має терміново по­їхати до Переяслава-Хмельницького. Звісно, брехати негарно, але як написати правду, то щонайменше ста­неш причиною матусиного хвилювання, а то ще й під виглядом доброзичливої випадкової розмови тобі приховане обстеження у психіатра влаштують.

Аск запам’ятав, що годинники на стіні й на екрані мобільного показують один і той самий час — сімнад­цять хвилин на шосту. Він створив браму і подався у мандри незнаним світом. З рюкзаком на плечі, у фут­болці, джинсах і кедах.

Опинившись на знайомому березі, він перш за все переконався у наявності мобільного зв’язку. Рівень сигналу був максимальним.

Сонце вже хилилося до небокраю. Аскольд почав обережно спускатися до річки. Навкруги, як і рані­ше, співали пташки й шуміли на лагідному вітерці кущі. При самому березі росли верби. Вода у річці була прозора, коричнювата й тепла. І жодної люди­ни чи її сліду.

Позаздривши сам собі, що отримав у власне розпо­рядження, майже у своїй квартирі, персональні пляж, парк і купу потенційно можливих пригод, хлопець спробував зорієнтуватися.

Сонце хилиться до обрію в нього за спиною. Отже, протилежний берег є східним. Сама ж річка струме­нить чітко з півночі на південь. Запам’ятавши обриси берега і примітну похилену вербу, Аскольд рушив униз за течією.

Погода як у середині липня. Віє теплий вітер. Лис­тя вже втратило ніжні відтінки весняної молодості набуло темно-зеленого соковитого кольору. Іти важ­кувато: ані стежки, ані смуги піску вздовж берега. Ку­щі верболозу ростуть при самій воді. Вітерець розга­няє численну мошкару. Над різнобарвними польови­ми квітами в’ються джмелі й маленькі чорні бджілки. З-під ніг вистрибують сотні коників і тікають ящір­ки. Літні пахощі різнотрав’я паморочать голову.

Попереду виникає невелика затока, у неї влива­ється зовсім вузький, але глибокий струмок. На ін­шому його боці припала до води чимала темно-руда тварина. Рогата голова піднімається, і великі очі дивляться на Аскольда. Лось. Звичайний лось, яко­го доводилося бачити і в зоопарку, і в лісі неподалік Виноградаря.

Про всяк випадок Аск падає у траву. На нього сичить чорна, зі світлим пузом, маленька товста гадюка. Страшно. Гадюці також. Вона швидко зникає з очей. А лісовий красень, напившись, неквапно рушає вгору, до гаю, що видніє на крутосхилі. Він іде ледь помітною стежиною.

Аскольд з розгону перестрибує струмок і рушає за твариною. Один за одним, у різні боки, великими стрибками тікають два зайці. Казка первісного світу. Або територія, що уникла значних антропогенних навантажень, як сказав би професор.

Піднявшись на саму гору, Аск опиняється в дубово­му гаю. Величезні дерева стоять далеко одне від одно­го, але внизу, біля коренів, помітно темнішає: сонце вже над обрієм, і довгі тіні починають сплітати легкі літні сутінки.

Як завжди несподівано дзвонить телефон. «Може, це будильник, і я нарешті прокинусь, бо пригода щось затягується», — встигає промайнути думка. Наступної миті у слухавці вже лунко б’ється базікан­ня Ляльки, яка навіть не спитала, чи зручно йому за­раз говорити.

— Аск, привіт! Ти не ображаєшся на Краву за учо­рашнє? Це він тебе з п’яну діставати намагався. Ти взагалі як, нормально дістався? Голова не дуже болі­ла? — Ляльку явно не цікавили відповіді, вона продовжувала теревенити. — Ми сьогодні до клубу збира­ємося, а Лєнка зі своїм хлопцем поцапалась. Можеш з нами піти? Для солідності. Лєнка за тебе заплатить. Крава не піде. Ну, Аску! Ну будь-ласка, підемо! Тільки ти вдягни той свій червоний светр, а то вчора ти був весь якийсь мрачний: немодний и негламур­ний! То ти ідеш?

— Лялько, вибач, я трохи втомився й заснув. Скажи, котра година зараз?

— Чверть на дев’яту. Аск, ну будь-ласка, підемо с нами, — знову канючила Лялька.

— Ні, не можу. Мені завтра рано на роботу. Христи­на з’їсть, якщо запізнюся. Запросіть когось іншого. Не вмовляй, бо справді ніяк не можу. За вчорашній вечір дякую. Суші були класні. Бувай.

— Ну, пока, — образилася дівчина і миттєво відім­кнулася.

Аскольд поглянув на годинник у телефоні: була майже шоста. Отже, у цьому світі плин часу для ньо­го сповільнюється. І все ж таки цікаво: яким чином тут поширюється мережа мобільного зв’язку? Логіч­но припустити, що, окрім брам, які створюють Кни­га і Куб, є ще і якась постійно відкрита дірка. «Да­руйте, пане професоре, — подумки перепросив він у керівника археологічної практики за вульгаризм, — стаціонарна точка входу, а можливо, і кілька».

Вийшовши на галявину, яка уривалася крутосхи­лом, він побачив, що стоїть на високій горі. Скіль­ки