Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

сягало око, було видно пагорби, вкриті густими лісами. Ліворуч, там, де ріка трохи повертала, роз­кинулося озеро. За обрисом берегів воно чимось нагадувало серце, як його схематично зображують на малюнках.

Аск уже трохи зголоднів, тож вирішив на березі озера влаштувати собі легкий підвечірок. Ідучи ту­ди звіриною стежиною, раптом зрозумів, що нове географічне відкриття потребує назви. Як і загалом цей світ. Але на думку нічого слушного не спадало. Довелося цю справу відкласти. Не називати ж його Аскольдія!

У низині біля озера вже було доволі темно і прохо­лодно, почали відчутніше дошкуляти комарі. Вітер майже вщух. Аскольд знайшов невелику мальовничу галявину, назбирав сухого очерету і хмизу і розпалив багаття. Наштрикнувши на сиру вербову паличку три ковбаски, трохи їх підсмажив і з задоволенням з’їв ра­зом з цибулею й хлібом. Пошкодував, що не захопив із собою пива. Та й без нього — кайф! Індивідуальний пікнік на березі у недоторканому світі.

На небі з’явилася перша зоря. Від води потягло про­холодою. Час додому. Аскольд загасив рештки вогни­ща, сховав у рюкзак загорнуту в целофановий пакет бляшанку з-під консервів та дістав Книгу. Створивши браму, зробив крок крізь неї і опинився... у лаврському підземеллі, поряд із Кубом. Крок назад — і він на міс­ці пікніка.

Зрозуміло, що Книга і Куб пов’язані між собою. Брами відкриваються або в заздалегідь налаштовані місця, як, наприклад, печера на березі річки, або до печери Куба. Отже, на Костьольну одразу потрапити не вийде.

Аскольд знову повернувся до Куба. Вилізши з розко­лу, переконався, що непоміченим залишити підземел­ля під Хрестовоздвиженською церквою неможливо, бо за замкненими металевими дверима було чути співи всеношної. Схоже, він у просторово-часовій пастці. Час у його світі лине швидше, ніж у цьому, тож, щоб ус­тигнути за ним, доведеться переночувати у лаврсько­му підземеллі. А вранці, коли з’являться професор із Христиною, вдати, ніби він щойно прийшов. Хоча чим пояснити своє літнє вбрання?.. Втім, про це поміркує­мо згодом, а зараз, перед ночівлею, ліпше кинути бо­дай один погляд на казкові краєвиди тієї незбагненної місцини.

Підкоряючись власній романтичній забаганці, Ас­кольд повернувся до тихого озера. У його нерухомій воді відбивалися молодий місяць, зорі... і багаття. Він прислухався — ледь долинали тихі голоси. Отже, лю­ди тут таки є!

За спиною раптом зашаруділи верболози, парубок озирнувся і побачив, що на галявину виходить чоло­вік. У білому хітоні, з великою, важкою патерицею в руках. Міцна статура. Високе чоло. Буйна сива чупри­на, густа біла борода і пронизливі сині очі, які сяяли навіть у сутінках.

— Ви хто? — спантеличено спитав Аск.

— Я — Перший Апостол Андрій, — з гідністю від­повів чоловік. — А ти хто такий і що тут робиш?

— Я... Аскольд...

— Неправда твоя! Князь Аскольд у цих краях з’явиться років за вісімсот. А зараз тут живуть племе­на венедів[5], і я їм проповідую Слово Його...

— Чекайте, а чому ви говорите сучасною мовою? І тут — це, власне, де?

— Я говорю всіма мовами, які є на світі, тому що нам, Апостолам, дано такий дар: звертатися до людини зрозумілою їй мовою. А тут — це тут: на березі озера, що згодом назвуть Видубецьким, біля ріки, нині званої Борисфеном. Ось! А ти, мабуть, посланець нечис­того, — раптом посуворішав його голос, — і прийшов мене спокушати, аби я відмовився від Істини! Не ви­йде, бо я твердий у вірі і правді! — Андрій гонорово задер бороду і зблиснув на Аскольда великими очима.

Хлопець оглянув себе. Справді, одяг і руки в глині — зараз він би й сам не наважився назвати себе чистим. Не годиться в такому вигляді поставати перед самим Апостолом, та ще й першим покликаним.

— Я сьогодні, між іншим, умивався, просто замас­тився трохи у печерах. Доберуся до душу і знову відпо­відатиму вашим високим гігієнічним вимогам, добро­дію Апостоле.

— О! То ти ще й говориш лукавими словами! Знаю я, хто промовляє до мене твоїми юними вустами. Не вве­деш ти мене в оману! Зникни геть, сатано! — Андрій щосили гепнув патерицею об землю. Патериця застрягла у вологому прибережному ґрунті, і мандрів­ний Апостол ніяк не міг її витягти.

Виглядало це доволі кумедно і цілком нівелювало всю величну суворість його слів. Аскольд допоміг ви­тягти патерицю і спробував дати раду цій, трохи хи­мерній, розмові:

— Добродію Апостоле, не хвилюйтеся ви так! За­раз усе поясню: я студент Університету з Києва — міс­та, що постане на цих горах років за чотириста. А ще за п’ятсот, за вашим мудрим передбаченням, «возсіяє на горах цих благодать»... Ну, ви ж самі знаєте!

— Та я, звісно, знаю! А ось ти звідкіля сюди наго­дився?

Аск не вбачав сенсу щось приховувати від цього гід­ного чоловіка і розповів про те, як опинився тут за до­помогою Книги. Андрій попросив показати її і після тривалої мовчанки раптом вигукнув:

— Ну ти, чувак, крутий! — Схоже, дар багатомов­ності поширювався на всі лексичні форми, якими користувалися співрозмовники Апостолів, задля більшої ефективності їхньої нелегкої праці. — Та на цю Книгу вже багато тисячоліть полюють сили Доб­ра і Зла в усіх світах, що існують у неозорій і незбаг­ненній нескінченності вічності. Ось! — перевів подих Андрій. — Щоб ти знав, це Книга Часопростору. Степові народи Землі звуть її ще Книгою, Посланою Небом[6]. Створено її задля того, аби можна було вес­ти неупереджений і правдивий літопис усього, що діється у світі видимому, бо багато хто з людей праг­нутиме знищити пам’ять про злочини свої і виправ­дати власну підлість і жадобу. Але усе, що відбуваєть­ся під небесами, не може бути приховане, допоки іс­нує Книга Неба. Ось! А ще вона здатна відкривати брами у різні часи, чим ти й скористався, проноза та­кий! — Апостол у запалі трохи втратив пафосну хвилю своєї промови. — Книгу може побачити, а тим паче взяти до рук і використати лише той, хто спеціально на неї не полює...

З боку багаття, що продовжувало горіти неподалік, раптом залунали голосні крики, а за мить — і ляскіт заліза.

— Таки наздогнали! — перервав себе Андрій. — Це римляни, вони женуться за мною від самої Тіри! — У його голосі було чути не так переляк, як роздратуван­ня несподіваним зайвим клопотом. — А я ще маю тут кілька справ щодо славетних історичних перспектив цієї примітної місцинки. Як мене вже дістали ті легіо­нери своєю дисциплінованою наполегливістю! І що його робити будеш, га?

Аскольдові не треба було пояснювати,