Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

малонаселених районах. І тоді відразу ж Велика Трійка супердержав — Китай, США та СРСР[10] — відреагувала з гідною схвалення швидкістю та мудрістю, ізолювавши зону бойових дій до часу, поки ті браві бійці, що вижили після бомбардування, не охололи та не прийшли до тями.

До 2020 року масштабний збройний конфлікт між великими державами став так само немислимим, як і війна між Канадою та США в минулому столітті. Це не було пов’язане ні з якимось надзвичайним покращенням людської природи, ні взагалі з будь-яким іншим чинником, окрім того, що нормальні люди просто ставили життя вище за смерть. Більшість соціальних механізмів і структур, призначенням яких було збереження миру, зазвичай ніхто навмисне навіть не створював, і, перш ніж політики починали розуміти, що сталося, виявлялося, що ті механізми перебували саме там, де треба, і працювали як слід…

Щодо громадського руху «заручників миру», то його створили і не державні діячі, і не ідеалісти всіляких мастей; і сама його назва з’явилась аж після того, як хтось звернув увагу, що, виявляється, у будь-який окремо взятий момент у Сполучених Штатах постійно перебуває близько ста тисяч російських туристів, а в Радянському Союзі — з пів мільйона американців, більшість із яких традиційно зайняті своєю улюбленою справою, тобто висловлюванням скарг на роботу громадських убиралень. А найбільшої уваги, ймовірно, заслуговувало те, що обидві ці групи завжди містили в собі непропорційно велику кількість украй важливих осіб: синів і дочок багатіїв, знаменитостей та вагомих політиків.

Тож навіть якби хтось цього й забажав, то спланувати широкомасштабну війну було вже неможливо. А тут іще й Епоха Прозорості настала в 1990-х роках, коли заповзятливі медії стали запускати фотосупутники, фотоапаратура на яких мала роздільну здатність, не гіршу за ту, що була на апаратурі, яку протягом трьох десятиліть перед цим мали в розпорядженні лише військові. Пентагон і Кремль були розлючені, але не могли вже протистояти таким інформаційним агентствам, як Ройтерз та Ассошіейтед Пресс, а також недремним камерам Орбітал Н’юз Сервіс, які працювали двадцять чотири години на добу.

Отже, до 2060 року світ, хоч остаточно ще й не позбувся зброї масового знищення, але фактично вже втихомирився, а останні на Землі п’ятдесят ядерних зарядів були під міжнародним контролем. Коли ж першим планетарним президентом обрали одного досить популярного монарха, Едварда VIII, то, як це не дивно, тоді з цим рішенням не погодився лише з десяток держав. Вони відрізнялись одна від одної розмірами та своїм авторитетом на міжнародній арені: від, як завжди, уперто нейтральної Швейцарії (що, утім, не завадило її ресторанам і готелям приймати представників нової планетарної адміністрації з розпростертими обіймами) до ще фанатичніше незалежних Фолклендських островів, які тепер чинили шалений опір будь-яким спробам роздратованих британців та аргентинців не дуже чесним способом підсунути їх одні одним.

Ліквідація величезної та цілковито паразитарної індустрії озброєнь дала безпрецедентний поштовх для розвитку світової економіки (хоча в окремих випадках наслідки були руйнівні). Украй важливі сировинні ресурси та блискучі інженерні таланти не зникали тепер у якійсь віртуальній «чорній дірі», як і не застосовувалися більше у створенні засобів нищення, що було ще гірше. Натомість тепер їх можна було використати, щоб дати, нарешті, лад тому, що століттями було занедбане й зазнавало руйнівного впливу гонитви озброєнь, для перебудови цього світу.

І для побудови нових. Фактично людство знайшло собі, врешті-решт, і «рівнозначний моральний замінник війні», і гідне випробування, здатне відтягнути на себе мало не всю надлишково-гіперактивну енергію роду людського, до того ж ще й протягом такої кількості майбутніх тисячоліть, про яку ніхто не наважився б і мріяти.

Розділ 4. Магнат

Вільяма Цунґа, коли той народився, назвали «найдорожчою дитиною у світі»; та він утримував цей титул всього-на-всього два роки, перш ніж той перейшов до його молодшої сестри. Вона й досі володіла цим званням, яке тепер, коли закони про сім’ю були скасовані, вже ніхто й ніколи не зможе оскаржити.

Їхній батько, легендарний сер Лоренс, народився, коли Китай відновив суворе правило: «одна дитина — одна сім’я», і завдяки цьому його покоління сповна забезпечило психологів та соціологів матеріалом для нескінченних досліджень цієї теми. Жити, не маючи ні братів, ні сестер — а часто ні дядьків, ні тіток, — це було щось унікальне в людській історії. Мабуть, уже неможливо буде встановити, чи була в тому заслуга життєздатності роду людського, чи пальму першості слід віддати моделі «великої сім’ї» по-китайськи, фактом залишилося те, що діти того дивного часу були максимально позбавлені глибоких душевних ран; щоправда, вони, безумовно, не були аж зовсім невразливі, і тому сер Лоренс зробив усе можливе, аби його дітлахи не відчули тієї самотності, яку пережив він сам у свої дитячі роки.

Коли у 2022 році народилася його друга дитина, процедура видачі дозволів на малюків перетворилась уже на закон. Ви могли мати стільки дітей, скільки бажали, але лише за умови, що заплатили за це відповідну суму державі. (Ті нечисленні комуністи старого гарту, котрі дожили до того часу та ще зоставались у парламенті, були не єдиними, хто вважав таку схему абсолютно неприйнятною, проте їхні прагматичні, хоча й менш досвідчені, колеги, яких на зборах Народно-Демократичної Республіки[11] виявилася більшість, під час голосування перемогли.)

За дитину номер один і два батьки не платили нічого. Дитина номер три коштувала б їм мільйон солів. Номер чотири — два мільйони. Номер п’ять — чотири мільйони, і так далі в геометричній прогресії. А той факт, що теоретично в комуністичному Китаї капіталістів нібито не було, та й бути не могло, із превеликим задоволенням проігнорували.

Молодий містер Цунґ (звісно ж, це було ще до того, як король Едвард зробив його лицарем-командором, нагородивши орденом Британської імперії 2-го ступеня) ніколи й нікому не відкривав своїх намірів, і, коли народилася п’ята дитина, його все ще вважали відносно небагатим мільйонером. Але йому було лише сорок, і коли купівля Гонконгу забрала не так уже й багато його капіталу, як він спершу побоювався, то виявилося, що в його гаманці залишилася ще ціла купа грошей.

Так говорить легенда, проте, як і в багатьох інших розповідях про сера Лоренса, відокремити правду від вигадки тут нелегко. Як-от, напевне, не повною мірою відповідають істині й уперті чутки про те, що він нібито незаконно заробив свої перші по-справжньому серйозні статки завдяки знаменитому піратському виданню Бібліотеки Конгресу США, такому мініатюрному, що могло вміститися повністю в коробці з-під черевиків, бо вся ця афера з модулем молекулярної пам’яті відбулася поза межами