Читати книгу - "Вічні вогні Алберти, Євдокія Кузьмівна Гуменна"

щойно почали розвиватися. Вже тепер читаєш у газетах, що заплановано багато нових підприємств. Хтозна, може Едмонтон стане одним з найголовніших міст нашого континенту…

Я слухала це, майже присоромлена. А я ж збиралася побачити тут селянську країну! Ну, може ще там деревообробну промисловість, там трачку якусь… І це все наробило відкриття нафти й природнього газу? Перевернули економіку Алберти з хліборобської на таку індустріальну?

Ні, воно трохи не так, каже пан Пауш.

— Не забувайте, що Едмонтон має назву «Перехресні стежки світу». Ви ж подивіться: на едмонтонському летовищі схрещуються схід, захід, північ і південь. Відтоді, як збудоване летовище, Едмонтон і почав розвиватися, став центром світового значення. Чотири головні аеролінії приймають і відправляють літаки з усього світу. Сьогодні, наприклад, можете там побачити літака із Скандинавії. З Едмонтону до Торонто — п’ять годин, до Лос Анжелесу й Нью-Йорку — сім годин. До західнього берега — три години. Під час останньої війни звідси відправляли літаки до Сибіру.

Крім цього інтернаціонального значення, Едмонтон має ще й стратегічне значення, як північно-американський повітряний командний пункт для Канади й для США. Думаєте, мало вложили США своїх мільйонів у 1939-му році на розбудову цього ідеального стратегічного пункту? Ото з того часу й населення Едмонтону почало зростати.

Мені нічого не лишалося, як тільки ахати. Справді, в моїх очах це їх чудове місто підлітало все вище й вище. Та казка Едмонтону, виявляється, ще далеко неповна, ось її ще одна сторінка.

Він ще зветься «Брама до Півночі», тієї загадкової Півночі, що стереже заковані в мороз, сніг і лід феномальні багатства. Едмонтон вже давно являється базою постачання Юкону, Аляски і неозорних Північних Територій. Вісім аероліній обслуговують величезну копальняну продукцію Півночі, її хутровий промисел, багату хліборобську околицю Піс Рівер. Мільйонні вантажі переходять через едмонтонське летовище звідти до світових ринків. Одна тільки мінеральна продукція пливе через Едмонтон на 30 мільйонів долярів щороку, а це ж тільки малесенька частинка того, що в майбутньому може розвинутися в могутню копальняну імперію канадійської Півночі.

— Отак став наш Едмонтон, дякуючи своєму ідеальному географічному положенню, величезним розподільчим центром Північної Америки для північних копалень та фармерських .продуктів. І це ідеальне положення виявляється навіть у тому, що майже половина всього албертійського населення живе в окрузі ста миль від свого центру, Едмонтону. А що таке сто миль для сучасної комунікації!?

Це правда, авто наше котиться так непомітно швидко, що пані Пауш весь час показує чоловікові на вказівку швидкости. Помаліше, не так захоплюватися! А ми, заговорившись про едмонтонське немовля, індустрію, про летовище, північ, незаселені величезні простори Алберти, — не помітили, як уже їхали містом. Пан Пауш уже проскочив поворот на свою дорогу до Вестмавнтену і ми поїхали якоюсь іншою. Дуже довго їхали понад рікою Норт Саскачеван, поміж кущами, лісом. Зовсім не як у місті. Але це якраз середина міста. Бо весь Едмонтон перетятий навскоси цією вигинчастою рікою. Потім ми все ж якось виплуталися й покотилися рівною вулицею, що біжить у далину двадцять миль, вздовж океану малих чепурних будинків, учора й сьогодні збудованих.

Як не знати, що Едмонтон перетятий рікою, й не бачити схилів Норт Саокачевану із чарівними лісами, парками, купальним басейном, просторими гольфовими полями (у самому центрі Едмонтону), то здається, що всі сорок чотири милі міста — це рівний, як стіл, степ. На цім степу й заплановано широкі вулиці та авеню з вісьмома дорогами. Ще деякі проекти й не виконані — там відкривається в середині міста поле. Ще ліс подекуди, а в них уже будуються хати… Кругом рівнина.

Але з такої рівнини ми раптом потрапили в серпентинно-вигинчастий гірський пейзаж, де мальовничі схили гори міняють свою панораму щохвилинно. Тоді знову здається, що ми не в степу, а в гірській околиці. Ні, це тільки прорізана в схилах берегів ріки нова дорога, вона сполучає дві частини міста ще одним мостом. І так весь час, обман власної уяви.

Так само, як із цією індустрією. Її не видно. Здається, що Едмонтон — море модерних, затишних, яскравокольорових житлових будиночків, обсаджених квітниками. Повітря чисте й прозоре, сажі й димів нема тут зовсім, вся індустрія йде на природньому газі. В цих просторах вона просто губиться. Навіть авта не лишають у повітрі того давучого запаху газоліни, що ними пересякнуті великі старі міста. Нема накопичення поверхів в Едмонтоні. Найвищий будинок має тут шістнадцять поверхів і вищих будувати не будуть, бо ґрунт не дозволяє.. Тому так багато синього неба і цих білих пухких хмаринок, у які хочеться загорнутися, як у легенький пух.

Одначе, коли пан Пауш каже, що цього міста не було, що був ліс і степ , пустирі та фарми ще кілька років тому, то треба йому вірити, бо він — будівничий. Сам не один будинок збудував. Почав він свій будівничий фах чорноробом на летовшці 1939-го року, яке будувалося тоді за три милі від міста. Тепер щодня їздить повз це летовище Сто Одинадцятою авеню на власному авті, з власного дому, а летовище вже взяте в потужне кільце вулиць і: будинків. Місто обминуло всі 750 акрів летовища й посунулося далеко далі.

— Сьогодні хата будується в лісі, а через рік за нею ще дві милі міста, — між іншим, каже він. — Один чоловік збудував ґросерню в лісі, всі з нього посміхалися. Минуло два роки, тепер він багатіє, бо ґросерня опинилася серед міста… Та ж ви були у професора Старчука, Ото там, де стоять м’які фотелі й канапи його модерної вітальні, шість років тому паслися коні. Зайшов бульдозер, за день зрізав ліс, як траву, а через два місяці — готова хата.

Дійсно, чи не казка з майбутнього? Все новеньке, щойно почате, ще не встигли вивітритися запахи будівельних матеріялів. Ще нічого не встигло стати «немодерним». Все плянується з передбаченням на майбутній розвиток, багато порожнього місця лишається для завтрашнього будівництва, для ріжних закрутів, квітників.

Плянування «на тому місці, де паслися коні» дає змогу для утворення нових форм вулиць. Ось і Паушева хата стоїть у дивній вулиці, ніколи я такої не бачила. Це так званий «кресцент». Але що таке «кресцент»? А це між двома широкими вулицями вмонтовано вуличку у формі підкови. По ній їздять тільки резиденти і тут ніколи нема проїжджих авт із тим шаленим рухом. Діти можуть тут спокійно бавитися, як у себе на подвір’ї. Тут — світ тихої затишної Провінції, зелень, квіти, колись виростуть дерева, тут чисте