Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

поїхати. Її втішає той факт, що, коли їй виповниться вісімнадцять, вона зможе спати з ким захоче, де захоче і робити все, що ще за день до того їй забороняли якісь цинічні загадкові сили.

**

Дивно таке визнавати, навіть принизливо, але якби мені вдалося бути трішки більше схожим на Вейна і менше на самого себе, то справи пішли б набагато ліпше.

Для початку було б краще з Сарою. Це моя однокласниця, яка телефонує мені тільки для того, щоб списати домашні завдання, тому що у неї зовсім нічого не виходить, та ще й часу ніколи не вистачає. Життя у Сари — суцільний потік розваг, зустрічей із друзями, спорту й подорожей. Не те що в мене: сиджу днями над грецькою та латиною або дрочу, думаючи про неї. Перш ніж повісити слухавку, вона промовляє: «Ти — ангел». Коліна тремтять від розуміння, що ти закоханий по вуха у дівчину, яка бачить тебе гоміком з крильцями й німбом.

Я знаю, що, крім здатності добре відмінювати неправильні дієслова, інших видатних якостей у мене немає; звичайний невдаха, а на додачу — ще й лоб завжди розцяцькований прищами. Коли я цілими тижнями під час гормональної бурі нидію над підручниками, а потім розглядаю себе в люстерко, то уявляю свій лоб поверхнею якоїсь далекої планети, поритою кратерами від бомбардування астероїдними дощами.

Якщо вже бути об’єктивним, то в Сарі теж немає нічого особливого. Вона посідає лише четверте місце у рейтингу красунь нашого класу, і, на відміну від пишногрудих, яким дісталася першість, у її напівпорожньому ліфчику стирчать лише дві сливки. На жаль, той факт, що вона є об’єктом мого захоплення, ніяк не допоміг їй вирватися вперед навіть у цьогорічному рейтингу.

Якби мені зненацька наказали перелічити критерії, через які вона мені подобається, то я б отримав «двійку з мінусом». Зважаючи на те, що приховані причини залишаються для мене невідомими, зосереджуся на видимих. По-перше, ледве помітна темно-синя родимка, що проглядається у брові. По-друге, надщерблений різець. І нарешті — напис «ASICS» на шкарпетках, які Сара навмисне виставляє напоказ.

Моя кохана вжахнулась би від однієї думки і опинилась би у самому кінці загальної шкали популярності ліцею, якби хлопчачий електорат збагнув одну річ: подобається їй це чи ні, але вона дуже схожа на мене. В один із останніх днів перед канікулами нам показували кіно. У напівтемряві залу, тоді як голос диктора швидко коментував кадри злочину Сант-Анни[5], я бачив, як вона нишком від усіх витирала сльози. Я зробив так само за мить до того. Отакі ми з Сарою: чутливі, але горді.

Але в інші дні між коханням та ненавистю точиться запекла війна. Коли в класі, незважаючи на нашу розмову ввечері по телефону, вона долучається до гурту подруг-зміючок, для яких я — так, порожнє місце, мені кортить перевтілитися, розхристати на грудях сорочку, перетворитися на крикливого мачо, який штовхається й дражниться, вириває з рук зошита і викидає його через вікно. «О, погляньте, голуб літає!» Вейн так би і вчинив. І я точно знаю, твердо переконаний, що все змінилось би. Якби я міг повестися жорстко із безсердечною особою, яку кохаю, тоді зміг її би зачарувати і вона враз би в мене закохалася по вуха. А замість цього у мене виходить лише ота дурнувата усмішка для фотографії на пам’ять. Мабуть, вона таки має рацію: я — недоумкуватий ангел.

**

До того, як сімейна балаканина пожвавилася завдяки крадіжці, основною темою для розмов був горо́д, що його Дятел та Вейн вирішили скопати разом. Вони надумали влаштувати його на ділянці, що належала Дятлові, й засіяти городиною пополам.

Але майже відразу справа ускладнилася. Ніби ота весела задумка спільного городу, що виникла випадково в ході лінивої балачки, підігрітої келихом вина, кудись зникла, а на її місці виникло зобов’язання. Щойно алкогольні випари звітрилися, до горо́ду вже не було діла нікому, ні Вейнові, ані Дятлові. Тепер кожен був переконаний, що все придумав другий, а йому незручно відмовитись, і тепер доводиться гарувати, щоб не псувати стосунки із сусідом.

Коли вони працюють разом, обливаючись потом, у землі по вуха, Вейн пояснює Дятлові, як слід було б зробити те чи інше, що той робить по-своєму ось уже майже шістдесят років. А Дятел звертається до Вейна у найнебезпечнішій манері, яку тільки можна вибрати для чоловіка Вейнової вдачі: з батьківською зверхністю:

— То ти оце так робиш? Та хто ж так робить?! Дай-но, я тобі зараз покажу, як треба.

Хоча Вейн і вухом не веде й продовжує робити по-своєму, Дятел вихоплює у нього з рук заступ і намічає кінцем лопати клаптик некопаної землі. Показує, як бралися за держак діди й прадіди, як орудували заступом, які техніки обробки застосовували, — єдино можливі, якщо хочеш правильно скопати ґрунт і виростити на ньому щось, ­окрім каміння.

Вейн мовчить, демонстративно відвертається вбік, запалює цигарку і нервово смалить. Натикається поглядом на очі моєї матері, яка визирає у вікно, хитає головою. Та врешті йому вривається терпець стояти без діла, і він знову наступає:

— Послухай, ти так собі спину зірвеш. Дай-но краще я.

Дятел ніби не чує: чи то справді глухий, чи вдає, що не почув.

— Побережись... побережись, — повторює Вейн.

Коли він отак вмикається, це гірше за сигнал тривоги, що зараз установлюють на всі підряд автівки, оте пронизливе пищання, що зобов’язує тебе пристебнути пасок безпеки, навіть коли треба проїхати якихось сотню метрів на черепашачій швидкості порожньою парковкою.

Нарешті Дятел неохоче передає йому заступ, непевним кроком відступає убік по скопаному. Чоло, шия і руки його вкриті холодним, нездоровим потом, характерним для старих людей, від чого комарі ще оскаженіліше впиваються у його тіло. Він теж оглядається на будинки, позирає на вікна бабці.

Їхня біда в тому, що вони, почуваючись справжніми чоловіками, повинні проявляти свою чоловічу натуру в кожній дії, в кожному русі, слові. А якщо до всього ще з’являється жіноча публіка, яка спостерігає з ложі за тим, що діється на арені, то у них не лишається іншого виходу: masculinitè oblige[6].

— Отут посадимо квасолю.

— Яку ще квасолю?! Квасолю, дорогенький, треба було саджати два тижні тому!

— Що ти мелеш? Можна і зараз. А як ні... Добре, хай уже буде, як ти хочеш: посадимо ще рядок помідорів.

— Легко сказати «помідори»! А які? Чері чи бичаче серце? Адже це тобі не одне й те саме!

І отак вони вже давненько сперечаються. Перелічили всі