Читати книгу - "Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса"

ви повернулися зі мною до будинку, — сказав він. — Мені конче слід порадитися з вами. Насамперед мене цікавить, чи мусимо ми викреслити ім’я нашого коня зі списку учасників змагань...

— Ні в якому разі! — рішуче вигукнув Голмс. — Я б не став цього робити.

Полковник злегка вклонився.

— Я радий був почути вашу думку, сер, — сказав він. — Коли закінчите прогулянку, приходьте до будинку нещасного Стрейкера, ми чекатимемо на вас там.

Полковник та інспектор віддалилися, а ми з Голмсом неквапливо пішли полем. Сонце вже торкнулося дахів Мейплтона, і рівнина суцільно забарвилась у червонувато-золотисті відтінки. Проте мій друг не помічав цієї краси, оскільки з головою поринув у роздуми.

— Ось що, Ватсоне, — нарешті заговорив Голмс. — Облишмо Джона Стрейкера і його вбивцю та спробуймо зрозуміти, що відбулося з конем. Припустімо, кінь злякався і втік. Але куди він міг побігти? Коні не можуть жити поодаль від людини, і якби Срібний опинився на волі, то він повернувся б у Кінгс-Пайленд або попрямував до Мейплтона. Чи вкрали його цигани? Навряд чи. Вони не могли не розуміти, що продати такого коня їм не вдасться. Викрадання Срібного не дало б їм нічого, крім неприємностей.

— Так де ж він?

— Я вже сказав: або в Кінгс-Пайленді, або в Мейплтоні. У Кінгс-Пайленді його немає, отож жеребець у Мейплтоні. Сприймімо це як гіпотезу та подивімося, до чого це нас приведе. Бачите ту улоговину поблизу Мейплтона? У ніч із понеділка на вівторок там мало бути б дуже вогко. Якщо наше припущення слушне, то Срібний там неодмінно побував, і можна спробувати знайти його сліди.

Ми стрімко вирушили вперед і вже за кілька хвилин вийшли до вибалку. На прохання Голмса я пішов із правого краю, а сам він вирушив із лівого, проте, не встиг я пройти й п’ятдесяти кроків, як почув його крик і побачив, що Шерлок Голмс махає мені рукою. Просто біля його ніг на вологому ґрунті було видно чіткий слід копита. І підкова, яку мій друг витяг з кишені, достеменно збігалася з відтиском.

— Бачите, як важливо для детектива мати розвинену уяву, — посміхнувся Голмс. — Це єдине, чого бракує Грегорі. Ходімте далі.

Ми перетнули замулене дно улоговини та майже чверть милі йшли сухим дерном, доки земля знову пішла під ухил і ми ще раз побачили відбитки копит. Потім сліди вкотре загубилися, але вже зовсім недалеко від Мейплтона ми знову їх побачили. Голмс із переможним виглядом показав на землю, де поряд із відбитками підків виднілися людські сліди.

— Але доти кінь біг сам! — ошелешено вигукнув я.

— Цілковита правда. Стійте-но! А це що таке?

Два ланцюжки відбитків круто повертали в бік Кінгс-Пайленда. Голмс здивовано присвиснув, і ми вирушили по слідах. Зовсім випадково я на якийсь час глянув убік і, на свій подив, побачив ті ж сліди, що тепер уже вели в іншому напрямку — до Мейплтона.

— Очко на вашу користь, Ватсоне, — сказав Голмс, коли я показав йому на них. — Якби не ви, то нам би довелося прогулюватись тут доволі довго. Ходімо по цьому сліду.

Проте далеко ми не зайшли. Сліди щезли біля асфальтованої доріжки, що вела до воріт стайні Мейплтон. Щойно ми підійшли до воріт, як назустріч вискочив конюх.

— Не вештайтеся тут, проходьте, проходьте! — гримнув він на нас.

— Я тільки хочу запитати, — сказав Голмс, значущо опустивши в кишеню жилета два пальці. — Якщо я навідаюся завтра о п’ятій ранку, чи зможу я поговорити з вашим хазяїном, чи це зарано?

— Яке там рано, сер, він уже вдосвіта на ногах. А ось і мій пан, ви краще в нього запитайте. Ні-ні, сер, не треба; якщо він побачить, що я беру у вас гроші, я відразу ж позбудуся свого місця.

Не встиг Шерлок Голмс сховати назад до кишені півкрони, як із воріт виник немолодий чоловік. У руці він тримав мисливський батіг.

— Що сталося, Доусоне? — гаркнув він на конюха. — Нічого тут базікати з чужинцями! Беріться до справи. А ви якого дідька тут тиняєтеся? Чого вам?

— Шановний добродію, чи не могли б ви приділити нам декілька хвилин? Ми хотіли б із вами поговорити, — вимовив Голмс солоденьким голосом.

— Ніколи мені теревені правити з ледацюгами. Забирайтеся геть, або я спущу собаку.

Голмс нахилився вперед і шепнув щось на вухо тренерові. Чоловік почервонів, його прямо-таки затрусило від гніву.

— Брехня! — загорлав він. — Мерзенна брехня!

— Поговорімо про це тут чи все ж таки увійдемо до оселі?

— Гаразд, проходьте.

Минуло двадцять хвилин, і Голмс із тренером знову вийшли за ворота. Ніколи я ще не бачив, щоб за такий короткий час людина змінювалася так, як змінився Сайлас Браун. Обличчя його стало попелясто-сірим, чоло блищало від поту, батіг у руках тремтів, мов гілка під вітром. Він дріботав за моїм другом як пес за господарем.

— Зроблю! Усе зроблю, як ви сказали, — говорив Браун, запопадливо зазираючи Голмсові у вічі.

— Помилки не мусить бути, — сказав Голмс і суворо подивився на тренера. Той сховав голову в плечі.

— Ні-ні, як можна! Я буду на місці. Все поки що залишити як є?

Голмс ненадовго замислився й раптом розсміявся.

— Залиште. Я надішлю вам вказівки. І дивіться, без фокусів, інакше...

— Повірте, я все зроблю!..

— Ну що ж, завтра я з вами зв’яжуся. — Голмс повернувся, і ми вирушили назад до Кінгс-Пайленда.

— Значить, кінь усе ж таки у Брауна? — запитав я.

— Спочатку він намагався викрутитись, але коли я точно змалював його дії, він вирішив, що я це все бачив на власні очі. Ви звернули увагу на незвичні квадратні передки на слідах, які ми спостерегли? Його черевики точнісінько їм відповідають. Я змалював Браунові, як того ранку, вставши за звичаєм раніше від усіх, він помітив чужого коня, що розгулював видолинком. Наблизившись, він за білою відзнакою на лобі зрозумів, що до його рук потрапив Срібний — єдиний кінь, здатний обігнати того, на котрого він поставив. Першим його пориванням було відвести коня назад до Кінгс-Пайленда, але потім, не впоравшись зі спокусою, він вирішив притримати фаворита до закінчення змагань, повів його та заховав у Мейплтоні. Після моєї розповіді Сайлас Браун думав тільки про те, як урятувати свою шкуру.

— Але ж