Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Глава 4

Табло на стіні показує зворотний відлік. Менш як дві хвилини залишається до прибуття шаттла, який веде від термінала Т1 до багажної каруселі. Аеропорт дуже великий, особливо в порівнянні з нашим, тому всередині нього курсує невеликий електропотяг.

Я зупиняюсь у декількох метрах від хлопців у формі. Підпираю спиною стовп. Підходити не наважуюся. Не хочу виглядати закоханою ідіоткою. Спостерігаю потайки за Давидом. Усе в ньому привертає мою увагу. І як він сміється, закидаючи трохи вгору голову, і як рухається, і як хмуриться. На якусь мить я взагалі забуваю про існування інших людей навколо нас.

Раптом наші погляди перетинаються, і я різко відвертаюсь від нього. Червонію. Він випадково поглянув на мене, а от я витріщалася.

Залишилось п’ятдесят секунд.

Я вся тремчу від нетерпіння. Ми могли б увійти в один вагон. Я б зайняла місце поряд із ним і йому довелося б заговорити зі мною.

— Лєр, ти чого нас знову покинула? — Ліда й Женя незадоволено дивляться на мене. — І вбиральня, до речі, в іншому напрямку, — показує вона назад.

— Батько телефонував, — кривлюся я. Подруги з розумінням перезираються.

— Боюся, дівчата, що до кінця навчального року це наш останній відпочинок, — сумно зітхає Ліда. — Тому ми повинні відірватись на повну! — підхоплює Женя і смішно грає бровами.

— І цього разу, Лєро, ти не відкрутишся. Будеш робити те, що скажемо ми.

Робити те, що скажуть вони, означає: всю ніч провести в нічному клубі, влити в себе багато алкоголю, підчепити якогось красеня на танцмайданчику. Завершувати вечір із ним не обов’язково. Тут уже як складеться.

— О, ви бачили цих красенів? — хитро усміхається Ліда, кивком вказуючи в бік хлопців.

— Ага, вам пощастило, — супиться Женя. — Поряд зі мною сидів лисуватий чоловік і весь політ хропів на вухо, а вас всю дорогу розважали ці грецькі боги.

— Мій був вкрай мовчазним, тож нічого веселого, — знизую плечима, а сама не можу втриматись і знову кидаю погляд на Давида.

— Ми з Денисом обмінялися номерами, тож після повернення додому обов’язково кудись сходимо. І тоді я точно не проґавлю можливість перевірити, чи такі гарячі хлопці у формі, як усі кажуть, — Ліда стріляє очима в брюнета, чиє місце в літаку виявилося поряд із її, й той, спіймавши її погляд, можу присягнутись, почервонів.

Я заздрю Ліді. У неї завжди все так просто виходить. Захотіла — зробила. Я ж можу тільки дурниць наробити. Хоча, якщо чесно зізнатись, хлопцями я раніше особливо не цікавилась. Давид єдиний, на кого я так реагую. Ніяковію і слова сказати не можу.

— Вони в протиповітряній обороні служать. Прилетіли сюди на збори й обмін досвідом.

— Ох, нічого собі, а вони серйозні хлопці, — присвистує Женька й коситься в їхній бік.

— Що ще ти встигла довідатись? — не можу втриматися від питання. Хочеться якомога більше дізнатися про роботу Давида.

— Он той, що старший, — стишивши голос, промовляє подруга.

— Блондин? — уточнює Женя.

— Ні, руденький який, йому під сорок. Дідько, та не витріщайтеся ви так на них, вони ж зрозуміють, що їх обговорюємо, — шипить вона. — Загалом, руденький у них за головного. Будуть тут п’ять днів. Тож назад полетіти разом не вийде, хіба що вирішимо продовжити свої канікули.

— Я тільки за, — відгукуюся, не думаючи. Перспектива знову опинитись із Давидом в одному літаку, та ще й на сусідніх місцях — занадто спокуслива.

— Ні, Лєр, я пас, мене татко телефоном так відчитав, що мені б краще вже купувати зворотний квиток. О, ось і потяг.

Люди обступають нас з усіх боків і розділяють із Давидом по різні боки. Так виходить, що ми опиняємось у різних вагонах. Це засмучує. Несправедливо.

Що ж, схоже, і справді не судилося. Слід зосередитися на тому, як я буду виправдовуватися перед батьком, а не на дурних нездійснених мріях про дорослого чоловіка, який у мені, як у жінці, навряд чи зацікавиться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍