Читати книгу - "Мед для Ворона, Селена Рейні"

ГЛАВА 2

Двері були незамкнені, тож дівчина зайшла без стуку.

– Привіт! Це я, – прокричала, скидаючи взуття.

Тихо ступаючи, пішла далі.

– Агов, є хто вдома? – знову гукнула.

А тоді почула, як батьки сваряться у вітальні. Вони розмовляли на таких високих тонах, що не помітили б навіть, якби кухнею промчав потяг, розносячи стіни та стелю на своєму шляху.

– Бо не слід було тебе слухати! – волала мама.

– Все життя не слухала, а тут – на тобі! Взяла і зробила те, що я сказав, – в’їдливо говорив тато.

Про що вони сперечалися, Софія так і не зрозуміла, бо батьки нарешті помітили її.

– О, Софія, ти вчасно! – сплеснула руками мама. – Ну, давай, запитай у доньки те, що питав у мене!

– Замовкни! – гримнув тато.

– Якщо в мене про таке питаєш, то й у неї спитай! – не вгамовувалася жінка.

– Про що саме? – ледь волочила язиком Софія.

– Твого батька цікавить, чи можна безплатно на голих дівок в інтернеті дивитися, – випалила мати.

І всі, навіть мама, після цього почервоніли.

– Дурна ти, Алло! – вилаявся тато і пішов з хати.

– А я в тебе все життя дурна! – кинула навздогін.

– Я купила торт до чаю, – неживим голосом проказала донька і втулила мамі пакет.

– Піду, чайник на плиту поставлю, – і вийшла з вітальні.

Софія пішла у свою стару кімнату й знесилено впала на розкладний диван. Батареї були гарячі, але дівчина сиділа у пальті та тремтіла, ніби досі була на вулиці, під березневим, оманливим сонцем.

Вона так і сиділа, коли у її кімнату зайшов тато.

– Чого ти одягнена? – здивовано запитав.

– Втомилася. Немає сил пальто зняти, – відповіла.

Про те, що вся енергія покидає її тіло, як тільки вона переступає батьківський поріг, Софія не сказала.

– Те, що говорила твоя мати…

– Тату, будь ласка, не треба! – проскиглила.

– Ну от скажи мені, чого їй ще треба? Не п’ю, – «Останні десять років, – додала подумки Софія. – Гроші всі додому приношу, – «Відтоді, як не п’єш». – Не лупцюю її, – «Знову ж таки, останні десять років». – А вона принижує мене перед власною донькою!

– Та вона не подумавши сказала…

– Та вона все так «не подумавши» галдить! Не рот – а бак. Що не слово – то сміття! А за той інтернет, то…

– Господи! – застогнала дівчина.

– Була б вона мені нормальною жінкою, то я б про таке не питав. Мені тільки шістдесят! Я ще маю чоловічу силу. А твоя мати з мене імпотента вирішила зробити, – далі вів своє.

Софія так сильно смикнула за сумку, що металевий ланцюжок розірвався. Чудово! Хоч якась удача за весь день.

– Полагодиш? – витягнула з кишені телефон і всунула йому у руки сумку.

Батько вмовкнув і подивився на ланцюжок.

– Зараз застукаю ланку молотком і буде як новенька, – сказав усміхаючись.

– Дякую, – зітхнула.

Тато вийшов, а Софія, попри морозець, який дряпав шкіру, скинула пальто та пошкандибала на кухню. Мама саме розставляла чашки на столі.

– Чого той телепень у гараж погнався? – скубнула мама.

– Ланка у ланцюжку сумки тріснула. Молотком приб’є.

– А…, – протягнула. – А чого це він до тебе у кімнату заходив?

– Я його сама покликала. Через сумку, – збрехала донька.

– Я вже думала, що жалівся тобі на мене.

Софія промовчала, надміру уважно розрізаючи торт.

– Бо якщо жалівся, – продовжила мама, – то міг би й сказати про те, що йому мій вчорашній суп не сподобався. І то настільки, що він повною тарілкою об підлогу брязнув.

Дівчина знітилася. В цьому випадку уява відпочивала, бо аж надто добре в її пам’яті закарбувалися десятки подібних ситуацій.

– Мені шкода, – це було все, що змогла видушити з себе донька.

Врешті, що ще вона могла сказати? «Розійдіться», «Живіть окремо», «Будьте терплячіші один до одного» і навіть «Сходіть до сімейного психолога», – все це вона вже колись говорила.

– А позавчора…

– Мамо, а цвіт липи ще є?

– Був десь у торбі на горищі. Принести?

– Так. Я б додому трохи взяла.

– Добре, зараз принесу, – ласкаво проказала, виходячи з кухні. – Там ще м’ята залишилася. Візьмеш? – Софія кивнула.

Як тільки двері закрилися, дівчина всілася на стілець і довгих десять хвилин дивилася у простір. І лише коли повернулася мама з торбинками, очуняла. Аби не слухати про ще одну сімейну сварку, почала розповідати про свою роботу.

– І що тут? – запитав тато, зайшовши у кухню і гордо поклав відремонтовану сумку на диванчик.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍