Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Глава 4

Він блідне. Не від сорому, звісно, а від люті. Скрегоче міцно стиснутими щелепами. Але я його не боюся. Все одно далі погроз він не заходить. І не зайде, впевнена. Бо боягуз.

— Ще поговоримо, — цідить крізь зуби, після чого нарешті йде геть. 

— Мудак, — звучить навздогін вустами моєї подруги. Вона в мене така, завжди мене підтримає й допоможе, чим може. Як і я натомість.

— Трясця! — вигукую, почувши дзвінок. Надто швидко перерва минула, і поговорити нормально не встигли, — я тобі найцікавіше не розповіла! Я з таким класним чоловіком познайомилася, — хапаю склянку, відкушую тістечко й запиваю великим ковтком, спостерігаючи, як у подиву витягується обличчя подруги.

— І?

— І він обіцяв сьогодні приїхати до мене в універ після пар, — запхавши решту свого еклера в рот, киваю в бік універу, бо вже запізнюємося, і повертаю в бік входу.

— Побачення? — крокуючи поруч, жваво цікавиться Яся.

— Запрошував. Але я сказала, що зайнята, щоб не думав, що я легкодоступна. То він відповів, що просто заїде, щоб мене побачити. Уявляєш?

— Та бачу, — окидає мене красномовним поглядом. — Ти мало не стрибаєш від щастя. А що він скаже, коли дізнається, що тебе вже засватали?

— Сподіваюся, що допоможе. Ну, тільки це потім, коли він у мене закохається. Звісно, зараз я йому нічого говорити не збираюся.

Якщо закохається…

— Мудре рішення. Такою новиною тільки відлякати можна, тим паче заміж ти не хочеш.

На жаль, більше поговорити ми не встигаємо. Швидко допивши чай, викидаємо паперові склянки в смітник і йдемо на пари. Бачу, що Яся мучиться від цікавості, але знаючи, що я не люблю відволікатися від занять, не дістає питаннями. І тільки коли пари нарешті закінчуються і ми йдемо до вбиральні, де я заразом поправляю макіяж і зачіску, я розповідаю подрузі в кількох словах, як ми познайомилися зі Святом. 

— А ти не думала, що він там робив? — раптом запитує подруга, коли я закінчую ділитися враженнями. 

— Де?

— В будівлі, яка належить твоїй матері.

— Яка різниця? Там багато офісів, багато людей ходить.

Ну справді, будівля належала батьку, його офіс теж був там, але ж не лише його. Мало до кого міг приходити Свят.

— Або до твоєї матері.

— Навіть якщо так — що з того? Навпаки, якщо між нами спалахнуть почуття, а вони виявляться знайомими, можливо, Святослав зможе вмовити маму не змушувати мене виходити заміж з розрахунку.

— Теж варіант, але будь обачною. Незнайомий чоловік, зненацька такий інтерес…

— Ще скажи, що я недостатньо приваблива, — пирхаю, бо знаю, що чоловікам я подобаюсь. — Ходімо, не хочу змушувати його довго чекати.

— Або просто не можеш дочекатися сама, — сміється вона.

Може й так, хай би там що, але я вже впевнено крокую до виходу, а коли виходимо з будівлі, відразу помічаю його. На мить завмираю, затамувавши подих. Який же він гарний, і тачка в нього шикарна, об капот якої він спершись стоїть. Якщо в нього є зв'язки, влада… Невже мені могло так пощастити? Ні, мене не цікавлять його гроші, але якщо він впливовий, а не простий пересічний чоловік, більше шансів, що він не злякається, а навпаки, допоможе, дізнавшись про моє примусове одруження.

Мої думки й фантазії помчали попереду паровоза, а пригальмовувати я їх зовсім не вмію. Просто хочеться щастя. Не грошей, не спадку, а звичайного жіночого щастя.

Помітивши мене, Свят злегка усміхається й відривається від капота, але стоїть на місці, чекає, коли я підійду. Не можу нічого із собою вдіяти, ноги самі несуть до нього.

— Нічого собі, — зітхає подруга. — Ти забула уточнити, що він красунчик.

— А могло бути інакше? — пирхаю.

— Але номерок машини я все ж запишу. Тато проб'є його по своїх каналах, якщо хочеш. І будь обережною. І розумною. Не давай на першому побаченні. Або хоча б користуйтеся захистом, — дає настанови, від яких я червонію від маківки до п'ят.

— Яся! — обурююсь. — Я не збираюся з ним сьогодні нікуди їхати, не кажучи вже про все інше.

— А я б поїхала, — припечатує вона. — Гаразд, потім подзвониш. Чекаю подробиць, — каже подруга наостанок і йде доріжкою далі, а я повертаю в бік стоянки.

— Ну привіт, Злато, — широко усміхається чоловік, від якого в мене з першої секунди знайомства коліна тремтять і метелики в животі. — А я тебе збираюся вкрасти. Що на це скажеш? — заявляє з беззбройною усмішкою.

Що я тільки за! Бажано в буквальному сенсі, щоб мене більше ніхто не змушував робити те, чого я не хочу.

Але вголос кажу інше.

— Скажу, що викрадати юних дівчат протизаконно. Але це не означає, що юним дівчатам це так уже й не до вподоби.

І ховаю погляд, дивуючись, як я взагалі таке могла бовкнути? Злато, та в тебе зовсім мізки в желе поруч із ним перетворюються!

— О, будь певна, викрадач зробить усе, щоб юна дівчина залишилася задоволеною й захотіла ще, — впевнено заявляє Свят і відчиняє для мене дверцята машини.

Сідаю в машину, відкинувши сумніви. Та спершу знаходжу поглядом подругу, яка, звісно ж, чекає, відійшовши трохи далі. Показавши мені великий палець вгору, дає зрозуміти, що номер записала, і якщо я не вийду на зв'язок, вона підніме на вуха все місто з допомогою свого тата, який працює в поліції не останньою людиною.

І помічаю ще одно свідка, чий пильний погляд змушує мене мимоволі здригнутися. Цей Міха наче маніяк якийсь переслідує й пильнує. Ненормальний. Ніби я йому щось винна або між нами щось було, а я його обманула й покинула.

— Пристебнися, крихітко, — привертає мою увагу Свят. — А за байком твоїм ми потім повернемося. І можеш сказати подрузі, щоб не хвилювалася, викрадення не передбачає нічого такого, що тобі не сподобається, — грайливо підморгнувши, він рушає з місця.

А я ховаю погляд, знову зашарівшись і думаючи, що ж він таке збирається робити, що має мені обов'язково сподобатися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍