Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Глава 5

— Розповідай, Злато, чим займаєшся крім навчання, на кого вчишся, чим захоплюєшся, які плани на майбутнє? — запитує Святослав, коли ми виїжджаємо за територію універу.

А я тим часом думаю, що я, певне, збожеволіла. Сіла до незнайомця в машину, навіть не запитавши, куди він збирається мене відвезти. Нічого про нього не знаю — а довірилася. І що найдивніше, навіть зараз, сидячи з ним в автомобілі, я не відчуваю ні сумнівів, ні тривоги. Звідкись виникло стійке відчуття, що він справді нічого поганого мені не зробить.

— Нічого цікавого, вчуся на дизайнера інтер’єру, захоплююся байком, планую дизайнером і стати. Краще розкажи про себе? — повертаюся до нього корпусом, адже це чудова нагода роздивитися його, не виглядаючи при цьому захопленою дурепою. Він справді дуже гарний, ось так не можу сказати, що саме в ньому особливого, але від одного погляду дух перехоплює. Впевнена, в нього немає відбою від залицяльниць.

Усміхнувшись, Свят кидає на мене короткий погляд, після чого повертає увагу до дороги.

— І ще бажано сказати, куди ти мене везеш, — додаю.

— Це сюрприз, потерпи. Щодо решти — працюю, маю свій бізнес, неодружений раптом що, дітей немає, але не проти, якщо знайду ту єдину, — так само коротко, лаконічно відповідає він. 

Це натяк? Серйозно налаштований чоловік у пошуку? А чому б і ні… Він уже дорослий, в такому віці саме час створювати сім’ю. Мабуть…

— А мені ще рано одружуватися, — зітхаю, згадавши про свої “проблеми”.

— Чому так приречено? — окидає мене здивованим поглядом. — Я теж не в термін вкластися збираюся, коли настане час — впевнений, все буде. Так само і в тебе. Хіба в часі річ? Головне, щоб поруч з’явилася людина, з якою всього цього хочеться, сім’ї, дітей. Тоді поняття “рано чи пізно” втрачають актуальність. Хіба не так?

Замислившись, розумію, що він має рацію. Річ не в тому, рано чи пізно, а в тому, чи є почуття, а звідси — й бажання.

З Костянтином у мене цього всього абсолютно немає.

— Так, — киваю, — мабуть, так і є. А скільки тобі років? — запитую й прикушую губу, розуміючи, що це питання може зіграти мені не на користь.

— Скажу, якщо скажеш спершу, скільки тобі, — усміхається.

Ну ось. Він дізнається — і не захоче зі мною більше зустрічатися, бо вирішить, що я для нього занадто мала. Але з іншого боку, він уже знає, що я вчуся, розуміє, що не більше двадцяти двух, ну нехай двадцяти трьох… То хіба ці пару років грають роль?

— Мені двадцять, — відповідаю за мить.

Свят морщиться, не розумію, як це сприймати. Але до того, як я встигаю щось собі вигадати, каже:

— Тепер я не хочу називати тобі свій вік. Ще вирішиш, що я застарий для тебе.

— Так нечесно, — буркаю. — Мій вивідав, а свій не кажеш. А ти як вважаєш? Ти застарий для мене? 

— Ні, — усміхається.

— І? Ну то зізнавайся, — легенько штовхаю його в плече, зрозумівши, що Свят просто дражниться.

— Тридцять один.

— Ну-у, це не так щоб багато. Загалом, можна змиритися, — поблажливо погоджуюсь, при цьому ледве стримуючи усмішку до вух.

Раптом приходить усвідомлення, що ми фліртуємо одне з одним. І спілкування настільки легко, природно відбувається, ніби ми знайомі цілу вічність.

— Це добре, — киває він з вдумливим виразом обличчя, — бо в мене щодо тебе серйозні плани. 

— Які?! — видаю вражено, розгубивши весь жартівливий тон.

— Як які? Викрадення, — так само емоційно звучить у відповідь. — Знаєш, не дуже цікаво викрадати дівчину, яка вважає тебе старим. Жодного задоволення від процесу.

Я не стримуюсь, починаю сміятися. На його губах теж виникає широка усмішка, на якій я й залипаю, не відразу помітивши, що машина зупинилася на світлофорі, а Святослав уже дивиться на мене. Його обличчя наближається, я кліпаю розгублено, коли пальці чоловіка торкаються мого підборіддя, м’яко натискають. А за мить його губи накривають мої, даруючи короткий, ніжний поцілунок, від якого всередині пурхають метелики.

— Вибач, якщо поспішив, — шепоче, відірвавшись від моїх губ, — але не міг стриматися. Думав про це з першої миті, як тебе побачив.

Світлофор загоряється зеленим, Святослав повертає увагу до дороги, а я ховаю погляд, червоніючи, відчуваючи, як солодко пече губи. І розуміючи, що мені шалено сподобалося. Побачення ще не почалося, а я вже дозволила йому себе поцілувати. Та і як я могла не дозволити, якщо все сталося зненацька? Але як я могла зупинити його, якщо сама весь цей час думала про те, яким буде його поцілунок? Ну ось, тепер знаю. Неймовірний. Надзвичайний. Солодкий і ніжний. І я хочу ще.

— Чому… — намагаюся сформулювати питання за кілька хвилин, щойно серцебиття вгамувалося. — Чому ти звернув на мене увагу?

— Ти гарна.

— І все? Тобто просто… гарна картинка?

— Для  початку — так. Чоловіки люблять очима, якщо ти не знала. Ти мені сподобалась, тому мені захотілося познайомитися з тобою ближче, дізнатися, яка ти. 

— І як тобі?

— Поки все чудово. А тобі? — ставить зустрічне питання.

— І мені.

З дурнуватою усмішкою витріщаюсь у вікно, відчуваючи, як мої щоки червоніють дедалі більше. І розуміючи, що Святослав мені теж подобається дедалі більше. Його запах, його смак на губах, які досі приємно пощипує, те, як він спілкується, його відвертість і прямолінійність. А ще ненав'язлива наполегливість. 

Все чудово, справді. 

Аж поки не дзвонить мій телефон. Діставши його, кривлюся, але розумію, що не відповісти на мамин дзвінок — собі дорожче. А відповісти — це однозначно зіпсувати собі настрій, бо просто так вона давно вже мені не дзвонить.

— Алло, — вимовляю насторожено, крадькома поглянувши на Свята.

— За пів години прибуде кур'єр, забереш посилку, — повідомляє наказовим тоном.

— Але… я ще не вдома. В мене…

— В тебе пари закінчилися ще двадцять хвилин тому, — відрізає. — Теревені з друзями зачекають. Якщо зараз виїдеш — якраз встигнеш. За посилку я розрахувалась, від тебе вимагається лише її забрати. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍