Читати книгу - "Уот"

не дивує. Він помовчав і додав. І те, що він — чоловік м’який, чесний і не без дивацтв. Він сердито зиркнув в обличчя містера Ніксона. Але містер Ніксон не побачив цього лихого погляду, бо дивився на щось інше.

Ну то що, може, підемо вже, серденько, сказав він, ге?

Ще мить — і тьма поглине останні квіти, сказала місіс Ніксон.

Містер Ніксон підвівся.

Ось вам людина, яку ви знаєте бозна-відколи, сказав містер Геккет, якій вісім років тому позичили п’ять шилінгів і яку ви одразу впізнали здалека, та ще й у темряві. І ви твердите, ніби нічого не знаєте про його минуле. Що ж, мушу повірити вам.

Не хочете — не вірте, сказав містер Ніксон.

І все ж я повірю вам, сказав містер Геккет. І в те, що ви не здатні визначити, чого саме ви не знаєте. Цьому я також охоче повірю. Хто на це не слабує.

Тетті, сказав містер Ніксон.

Але дещо ви мусите знати, сказав містер Геккет.

Наприклад, сказав містер Ніксон.

Як ви з ним познайомилися, сказав містер Геккет. Чим він вас так зворушив. Де його можна побачити.

А яке це має значення, хто він такий? сказала місіс Ніксон. Вона підвелася.

Бери мою руку, люба, сказав містер Ніксон.

І що він робить, сказала місіс Ніксон. І як він живе. І звідки він. І куди їде. І який із себе. Яке нам до всього цього діло?

І я теж собі ставлю це саме запитання, сказав містер Геккет.

Як ми познайомилися? сказав містер Ніксон. Ні, не пригадую, так само, як не пригадую, де і як я познайомився зі своїм батьком.

Боже праведний, сказав містер Геккет.

Чим він мене зворушив? сказав містер Ніксон. Якось я зустрів його на вулиці. Одна нога в нього була боса. Забув, яка саме. Він потягнув мене вбік і сказав, що йому потрібні п’ять шилінгів, щоб купити собі черевик. Я не зміг йому відмовити.

Але хіба можна купити один черевик? вигукнув містер Геккет.

А може, він знав таке місце, де замовляють непарне взуття, сказала місіс Ніксон.

Я про це нічого не знаю, сказав містер Ніксон. Що ж до того, де його можна зустріти, то я вам скажу — на вулицях, він там прогулюється. Але це трапляється рідко.

Він, звичайно, людина університетська, сказала місіс Ніксон.

Я теж схиляюся до такої думки, сказав містер Ніксон.

Містер та місіс Ніксон взялися за руки і подалися геть. Але не встигли вони як слід відійти, коли раптом вернулися. Містер Ніксон схилився і зашепотів щось на вухо містеру Геккетові. Він терпіти не міг, коли поміж приятелями лишалася бодай тінь відчуження.

Алкоголь, сказав містер Геккет.

Боронь Боже, сказав містер Ніксон, крім молока, він не п’є нічого.

Молока, вигукнув містер Геккет.

Навіть воду в рот не бере, сказав містер Ніксон.

Що ж, сказав містер Геккет стомлено, щиро вам дякую за таку інформацію.

Містер та місіс Ніксон взялися за руки і подалися геть. Але не встигли вони як слід відійти, як почули чийсь крик. Вони зупинилися і прислухалися. То серед ночі кричав містер Геккет. Радий був з вами познайомитися, місіс Нізбет. Місіс Ніксон ще міцніше стиснула руку містера Ніксона і собі закричала: мені також дуже приємно, містере Геккет.

Що таке? закричав містер Геккет.

Вона каже, що і їй дуже приємно, закричав містер Ніксон.

Містер Геккет розкинув руки і стиснув бильця лави. Потім рвучко подався вперед, завалився на спинку і так, погойдуючись, у кілька заходів усмак почухав вістря свого горба об спинку лави. Відтак підвів очі на обрій, для споглядання якого він, власне, вирушив на прогулянку, хоч і не встиг ним як слід намилуватися. Все поглинула ніч. Так, небо тепер що на заході, що на сході, що на півдні, що на півночі було однакове.

Уот налетів на вантажника, який котив бідон з молоком на візку. Уот упав, його торби і капелюх порозліталися в різні боки. Вантажник не впав, хоча й випустив з рук бідон, який гупнувся об асфальт своїм гострим ребром, тоді дном, відтак похитався трохи і став. І це добре, бо якби він, ущерть заповнений скоріше за все молоком, та й перекинувся, то молоко потекло б по платформі, звичайно, вилилося б на рейки, під поїзд та й гулькнуло.

Уот підвівся, наче нічого й не сталося.

А щоб тобі горб там виріс! сказав вантажник. Це був гарний з лиця, але брудний чолов’яга. При їхній роботі вокзальним вантажникам важко було лишатися чистими й ввічливими.

Тобі що, повилазило? сказав він.

Уот не поспішав відповісти на це риторичне запитання, котре сформувалося, ніде правди діти, у розпалі гніву. Він нахилився, щоб підняти свій капелюх і торби, але випростався, не зробивши цього. Він відчув, що не має повного права робити це, доки вантажник як слід не вилається.

Мало, що сліпий, так іще й німий, сказав вантажник.

Уот усміхнувся, стиснув долоні, підняв їх і притис до грудей. Уот бачив, як усміхаються інші люди, й гадав, що він теж знає, як це робиться. Що ж, Уотова усмішка, коли він усміхався, й справді, більше скидалася на усмішку, ніж на глузливу посмішку чи, скажімо, на позіхання. Втім, їй чогось-таки бракувало, якоїсь, здавалося б, дрібнички, і тих, хто бачив цю усмішку вперше, а більшість із них бачили її вперше, інколи посідав сумнів щодо того, якого саме виразу збирався надати їй Уот. Багато хто з них гадав, що Уот просто смокче зуби.

Уот використовував цю свою усмішку дуже ощадно.

На вантажника ця усмішка справила таке сильне враження, що він роззявив рота і ладен був випустити звідти цілу ватагу міцних слів та виразів, що давно вже нудилися без діла. Але Уот їх не почув, бо вантажник раптом підхопив свого бідона і з гуркотом покотив його геть. До них наближався начальник станції, такий собі пан Лоурі.

Пригода ця була така буденна, що не могла викликати загального інтересу. Проте серед присутніх знайшлися знавці, які не проминули відзначити виняткові Уотові якості, що знайшли вияв у тому, як він тут появився, як падав, підводився, що й як робив потім. Знавці були задоволені.

Був серед них і кіоскер, що торгував пресою. Зі свого кубельця, заставленого періодикою та книжками, він бачив усе. І от тепер, коли найцікавіше було позаду, він вийшов з кіоску, щоб зачинити його на ніч. Кіоскер опустив ґофрований козирок, ще й прихопив його скобою.