Читати книгу - "Завтра будуть коти"

осіб, а війна знищує сотні тисяч, якщо не мільйони. І гадаю — незабаром її оголосять.

Він нервово почухав лапою вухо.

Не впевнена, що розумію всі його слова, бо він не докладає жодних зусиль, аби зробити свою лексику доступною, та головне начебто вловила, тому продовжую розмову, не виказуючи, що вона виходить за межі мого розуміння.

— Я тільки знаю, що через тероризм і війни з очей моєї служниці тече вода.

— Це називається «плакати». Люди плачуть, коли їм сумно. Те, що тече, це не вода, це «сльози». Ви їх куштували, і вони — солоні, так?

Мушу визнати, що його впевненість і дивовижні знання мене вражають.

— У телевізорі були не тільки мертві люди, там були також люди, які бавилися м’ячем, і такі, що кричали навколо них. Таку ситуацію ви теж розумієте?

— Так, це «футбол», командний спорт.

— Але чому кожен з них не має свого м’яча?

— Це зроблено навмисно, щоби гра мала сенс.

— Те, що є лише один м’яч для стількох осіб, обурює їх, дратує, змушує бігати туди-сюди, так?

— Насправді один м’яч є тільки для того, щоб вони намагалися забити його у ворота суперника. Це дає їм змогу заробляти очки і, зрештою, це подобається тим, хто дивиться. Коли ваша служниця побачила це, то перестала плакати, так?

— Справді, їй стало легше, коли м’яч залетів у сітку.

— Люди кажуть, що ненавидять війну і люблять футбол, але, гадаю, їм подобається і те й інше. Інакше б це так часто не показували в телевізійних новинах. І не переривали б рекламою.

Сіамець говорить байдужим голосом, наче йдеться про очевидні речі. Я дивлюся на нього. Його вуса довгі й елегантні. Його вібрації не втрачають тепла.

— Ви кажете, що знаєте це завдяки Третьому Оку на голові?

— Так, цей USB-отвір останнього покоління дає мені змогу підключатися до комп’ютера і отримувати інформацію. Я ж, здається, вам про це казав.

Цей зверхній тон дратує мене. Ковтаю слину. Але цікавість моя сильніша, ніж гордість.

— Підключатися до чого?

— До комп’ютера, тобто до складної електронної машини, завдяки якій я маю доступ до найширшої інформації про їхній світ, та й про наш також. Раніше я був, як і ви, невігласом. Нам, котам, бракує перспективи, — як у часі, так і в просторі. Ми здебільшого маємо доступ лише до одного обмеженого джерела інформації: для нас існує лише те, що ми бачимо, те, що чуємо, що відчуваємо на фізичному і психічному рівні. Це дуже куце поле знання, яке зазвичай обмежується помешканням, кількома дахами, садом, вулицею. Люди ж можуть дізнаватися про події, виходячи за межі власних фізичних відчуттів завдяки багатьом сучасним засобам: телевізорові, радіо, комп’ютеру, газетам, книжкам.

Сіамець знову взявся вилизувати лапу і ліниво чухати собі за вухом. Мені здається, що він глузує з мене — можливо, тому, що я виставила себе на посміховисько отим невдалим стрибком із ганебним приземленням на плющ. Я нервово пирхаю, та намагаюся опанувати себе.

— Я хочу вступити з ними в безпосередній діалог. Котячого розуму із людським. Щоб не тільки отримувати інформацію, а й передавати її.

— Це неможливо.

Як він мене дратує своїм бундючним виглядом. Намагаюся не втрачати самовладання.

— Я вже почала над цим працювати.

— У вас немає Третього Ока. А навіть якби й було, то гарантую вам, шановна сусідко, воно працювало б лише як приймач, не було б ніяких передач. Знання йдуть від людей до котів, а не навпаки.

Я глибоко вдихаю, стараюся зберігати спокій, відтак продовжую:

— Муркочучи, я надсилаю заспокійливі думки. Тоді моя людська служниця перестає плакати і кутики її губ піднімаються.

Він все лиже й лиже праву лапу, потім закладає її за вухо, наче йому начхати на мою присутність.

Раптом з нижнього поверху людський голос гукнув: «Піфагоре, Піфагоре!»

Неохоче повернувши голову в тому напрямку, звідки долинав звук, мій сусід зіскочив з перил, шмигнув через вікно і, ймовірно, пішов до свого слуги.

Навіть не попрощався. Я обурена.

Щоб якось прийти до тями, роблю спробу стрибком повернутися назад. Добре згрупувавшись, приміряюсь, докладаю максимум сили, щоби відштовхнутися, і стартую. Витягуюся. Міжгалактичний політ між двома будинками. Лечу трохи довше, ніж під час останнього стрибка. Бездоганно вдале приземлення. Шкода, що ніхто не зміг цим помилуватися. У цьому — вся драма мого життя. Коли мені щось вдається, ніхто цього не бачить, коли ж я зазнаю невдачі — завжди є свідки.

Переходжу через незачинені віконниці й наближаюся до Наталі, яка голосно сопе. Дивлюся на неї, причепурюю вуса.

Треба постаратися налагодити діалог з нею, щоб вона могла передавати інформацію, а не тільки приймати. Тоді цей претензійний сусід (як його звати? Ага… Піфагор… Яке дивне ім’я) переконається, що можна комунікувати в обидва боки з іншими тваринними видами.

Аби задобрити мою потенційну партнерку з міжвидового спілкування, я кажу собі, що було б добре знайти в підвалі мишу і принести їй в подарунок. Я переконана, що Наталі дуже зрадіє, побачивши її після пробудження коло своїх ніг. Ще тепла миша — це, погодьтеся, найкращий подарунок, який кішка може зробити людській істоті.

5. Важко з кимось ділити свою територію

Світає, і я починаю вже дрімати, аж раптом чийсь зойк сполохує довгі волосини моїх вух.

Це Наталі побачила мій подарунок.

Але цей крик не схожий на вигук захоплення. Я чую, як вона кілька разів з докором повторює моє ім’я. Здається, сюрприз їй не сподобався. Поволі підходжу до неї і бачу, що миша ще так апетитно агонізує, наче припрошуючи когось, хто хотів би трохи побавитися з нею, але Наталі бере віник і шуфельку і кладе мишу до смітника, не дозволяючи мені її з’їсти. Така невдячність викликає у мене незадоволене бурчання.

Моя служниця цим не переймається і нервово насипає їжу до миски. Я так розумію, це компенсація мені за мишу.

Мабуть, її незрозуміла поведінка пов’язана із впливом того телевізора, який змушує її плакати, показуючи тероризм і війну. Я ж тішуся, що тепер знаю точне значення тих повідомлень завдяки своєму сусідові Піфагору.

Наталі одягається і виходить з дому. Я знову залишаюся сама і користаю з цього, щоб, попоївши, нарешті поспати. Все-таки сон — моя улюблена справа.

Сниться, що я їм.

Прокидаюся, як завжди, пообіді, коли сонячний промінь дістається моєї правої повіки. Витягуюся, наскільки можливо, аж хребці хрускають, позіхаю.

Треба попрацювати над розтяжкою, аби мати певність, що ніколи, більше ніколи не повториться вчорашній ганебний стрибок.

А ще над випусканням