Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

2.

— Андрію, я нічого не знала, — кажу правду, але, мабуть, його це не хвилює. 

Руки тремтять, світ навколо тьмяніє і здається, що все це відбувається не насправді, а всього лише дурний сон. 

Ми сидимо одне навпроти одного, й емоції добре видно, як і мову наших тіл. Чоловік розтягує вуста у кровожерливій посмішці. Хижак, який з легкістю перекусить мене навпіл, якщо захоче. Він закидає ногу на ногу і відпиває трішки чорної кави. 

— Незнання законів не звільняє нас від відповідальності. У тебе три дні, щоб повернути гроші, або справа потрапить до прокуратури. Років десять-п'ятнадцять відпочинку я для тебе забронюю, — так легко й невимушено злітає з його вуст.

Холодний і чужий, він тримає емоційну відстань між нами. Начебто моє життя для нього нічого не варте. 

— У мене немає таких грошей, — у моєму голосі суцільне благання, але вираз обличчя Андрія не змінюється.

— Мене це не хвилює! — кидає і підводиться з крісла, залишаючи за собою недопиту каву.

І гіркий присмак відсутності вибору. 

“Що ж мені робити?” — питаю. Поки мій мозок шукає рішення, тіло реагує швидше: мить — і я стою біля чоловіка. Чіпляюсь мертвою хваткою у його руку і, тільки-но наші погляди зустрічаються, молю:

— Андрію, благаю, дай час, я знайду Стаса і ми все вирішимо!

— Три дні! — відповідає рівним тоном. 

— Цього мало, — зривається з язика.

— Але, — чоловік хапає мене за зап'ястя стискаючи. Поки мозок спить, тіло реагує. З легкістю вириваю свою кінцівку, адже адреналін і шок вирує, і роблю крок назад. Мені страшно! А все через погляд Андрія, який не передвіщає нічого доброго, — …є й інший шлях. — Пхає руки в кишені штанів і забиває останній цвях у кришку моєї труни: — Якщо хочеш залишитися на волі, ти зараз вийдеш зі мною у ці двері та робитимеш усе, що я скажу. Нічого огидного чи протизаконного. Даю п'ять хвилин, щоб прийняти рішення, — останній замах руки чоловіка з молотком — і цвях міцно засідає у кришці моєї труни. Я залишаюся одна.

Мій світ битим склом розлітається на уламки! І це не зрівняється з нікчемним болем, який я відчувала до цього часу. Все це були квіточки. Зараз справжній — жах!

Не знаю скільки часу минає повз мене, поки стовбичу загнаним зайцем біля прочинених дверей. Андрій пішов і не зачинив їх за собою. Настільки був упевненим, що я погоджусь на його пропозицію. Я чую все і навіть запам'ятовую, що в мене не так багато часу — лише п'ять хвилин. Триста секунд, щоб зібрати шматки розтріпаної душі та змусити тіло зробити хоча б крок. 

Обіймаю себе тремтячими руками й, розвернувшись іду в глиб будинку. Очі чіпляються за недопиту каву, за теку, яка так і залишилася лежати на дивані. Нервово кручу свою обручку на безіменному пальці. Де ж той, кому я так довіряла? Де чоловік, який повинен захищати? Ти ж ти, Стасе? 

Поставивши чашку в умивальник спішу забрати документи. 

Нічого нікому не сказавши й не залишивши вказівок хатній робітниці та охороні, я виходжу з дому, прямуючи до машини Андрія. — “Сподіваюся, ми знайдемо компроміс. Вчинимо, як дорослі та цивілізовані люди”, — крутиться у моїй голові, поки наші погляди знову не зустрічаються.

Вдячний, що дочекалися. Уклін за теплі привітання та очікування. Зустрінемося завтра! Мирної ночі!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍