Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

1.3

“Не може бути…” — проноситься у думках, поки в голові спалахують несподівані картинки. 

Андрій, мабуть, читає на моєму обличчі все, що потрібно, адже всього за мить, як наші погляди зустрічаються, у мене в руках з’являється тека.

Без слів, вони тут не потрібні, тягнуся до краєчка теки та розгортаю руками, які знову не хочуть слухатись. Перед очима трохи пливе і мені потрібен час, щоб зосередитись, і ще більше часу, щоб не просто прочитати, але й зрозуміти, що до чого.

Головою усвідомлюю, що Андрій просто так не кидався б такими серйозними заявами. Ще так люто! Звісно, ​​у нього є на те свої причини, але я відмовляюся вірити у казки про те, що мій Стас здатний на зраду в будь-якому форматі. 

Із документами йду у бік дивану, присідаю. Андрій йде за мною й сідає навпроти у крісло.

“Опануй себе” — вимагаю у себе. Моє тіло кам'яніє, а серце майже не б'ється, або ж навпаки — м'яз так прокачує кров по венах, що мені стає погано.

Ось зараз такий момент. Мені кепсько. Кров приливає скрізь, навіть у кінчики пальців, від чого мені стає нестерпно спекотно. Хочеться здерти із себе не просто одяг, а шкіру, але я продовжую сидіти на місці й стискати у руках теку. 

Спідлоба дивлюся на Андрія, який встиг підвестися і зараз стоїть спиною до мене. 

У нас зі Стасом власний дім, на першому поверсі якого знаходиться кухня-студія. Саме у цій просторій частині будинку ми й знаходимося. 

Кімнатну тишу наповнює шум кавомашини, що працює, а потім і сам аромат.

Будь-якої іншої миті я б сама радісно запропонувала зробити напій для гостя, але не сьогодні. Радію, що Андрій стоїть до мене спиною і не бачить моїх очей. Відводжу погляд. Чоловік пригнічує своєю енергетикою. Він був таким, скільки я його пам'ятаю. Впевненим у собі, сильним, гарним, з характером, а ще — довіряв Стасові. 

Остання думка ріже всередині, і тепер я камінь. Повітря згущується, від чого горло спазмує і кожен наступний подих стає болючішим за попередній.

Істерика. Мене знову накриває!

Роблю три короткі вдихи й дуже повільно видихаю. 

“Мені потрібно прочитати та зрозуміти!” — намагаюся зосередитись, після чого опускаю погляд. Іноді, чіпляючись то за одне, то за інше слово, у голові помалу вимальовується цілісна картинка. Полотно мені не до вподоби, як і залучені фарби при її створенні.

— Подобається те, що бачиш? Га?! — піднімаю очі й водночас мене заковують у кайдани. Карі очі стають темнішими, ще більше лякають. Я чудово пам'ятаю цей погляд — чоловік злий. Дуже!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍