Читати книгу - "Небезпечний фоторепортаж, Світлана Литвиненко"

Розділ 3

  Назар наказав Діані забрати свої речі і без зайвих розмов приєднатися до нього, бо вони разом вже сьогодні повернуться до Києва. Зайшовши до будинку Любов Семенівни, Діана швидко зібралася.

-Ти ж нібито завтра збиралася їхати. Чому це передумала?- Любов Семенівна була здивована,- сталося мабуть щось?

-Редактор наказав мені завтра з ранку бути у його кабінеті,- Діані не приємно було обманювати жінку та іншого виходу не мала,- серед туристів зустріла знайомого і він-то мене і підвезе до міста.

-А я-то гадала, що ти мені фотосесію влаштуєш. Хотіла зачіску зробити, одягнути вишиванку,- у голосі Любов Семенівни відчувалося розчарування.

-Вибачте, не зможу. Мені самій так шкода. Та коли я наступного разу сюди приїду, то не тільки вас сфотографую, а ще й викладу фоторепортаж у журнал,- Діана з сумною посмішкою обійняла жінку,- дякую, що впустили мене до свого будинку і за смачну їжу, якою пригощали. Кошти, я лишила на столі.

-І тобі дякую, це надбавка до моєї маленької пенсії,- у Любов Семенівни знову піднявся настрій.

  Діана вийшла з будинку, сіла до автомобіля, який чекав на неї. За кермом сидів той інший чоловік, який допомагав Назару. Він виглядав доволі грубо. Трохи вище середнього зросту, чорнявий, з небритим обличчям.

-Куди ми їдемо?- запитала Діана.

-Бос наказав тебе підвести до гелікоптера, який доставить вас до столиці,- відповів той.

-У твого боса є приватний гелікоптер?- Діана чомусь думала, що Назар звичайнісінький бандит і нічого більше, але це виходить не так.

-Будеш менше задавати питань, більше шансів залишитися живою. Ну, от приїхали. Давай вилізай. І моя тобі порада, тихо роби, що тобі кажуть.

-Не вже твій бос такий небезпечний?- Діана хотіла дізнатися більше.

-А ти що ще цього не зрозуміла?- чоловік прижмурився розглядаючи Діану,- аби ти не була під його опікою, то повеселилися у двох. Гарненька ти, пощупав би я тебе.

-Та пішов ти,- Діана щосили хлопнула дверми автомобіля і поспішила до гелікоптера, який стояв серед поля відразу за селищем.

  Невеликий, чотирьохмісний гелікоптер чорного кольору готовий вже був до зльоту, гвинти крутили, мотор робив. Пілот помахав Діані рукою запрошуючи до салону. Сіла на те місце куди вказали. 

  Раніше Діані доводилося літати літаками і тому вона зовсім не боялася висоти і знала, як себе поводити при польоті. Її тривожили думки про те, як воно буде далі та намагалася опанувати себе. Відразу і не помітила Назара, який з папкою в руках швидко заскочив до гелікоптера давши знак пілоту злітати. Він злегка кивнув головою Діані сівши біля пілота. Назар переодягнувся, скинув з себе спортивний одяг та бейсболу і тепер виглядав, як ділова людина. Біла сорочка, яку одягнув Назар виділяла його загоріле тіло, яке ніби магнітом знову притягнуло, прикувало погляд Діани. Заплющила очі відганяючи від себе раптове навіяне бажання. Вона не повинна цього відчувати, хіба що відразу.

  Під час польоту Назар ні разу не подивився у її бік. Через декілька годин вони були в Києві. Гелікоптер приземлився на криші багатоповерхівки ще не відомої для Діани компанії. На вулиці вже починало темніти, втомленість відбирала сили.

-Зайдемо зараз до мого кабінету,- сказав Назар.

-Як накажеш,- Діану почав дратувати його голос, бісило те, що він наказував їй.

  Вони спустилися ліфтом на третій поверх, робітників не було ніде видно, бо робочий день давно скінчився. Тільки охорона провірила хто ходить коридорами.

-З поверненням Назаре Вікторовичу,- привітався охоронець,- щось бажаєте?

-Поки що нічого, але ти далеко не відходь, бо через пару хвилин знадобишся мені,- Назар відімкнув свій кабінет пропускаючи вперед Діану, а потім і сам зайшов зачинивши за собою двері,- сідай, поговоримо.

-Я думала, що ми вже все обговорили,- Діана присіла на чорний шкіряний диван який стояв під вікном,-невже це твоя компанія? І чим вона займається?

-Тут питання задавати буду я, а ти повинна відповідати,- Назар сів за свій робочий стіл поклавши руки на нього,- де ти живеш і з ким? І не ухиляйся від правдивої відповіді, бо я все рівно перевірю. Вже з ранку повне досьє лежатиме про тебе у мене на столі.

-Сама живу, неподалік від редакції у якій працюю. Відпусти мене, я чесно обіцяю тримати язика за зубами. Я буду вести фоторепортаж про замок якщо редактор дозволить, і буду фотографувати все, що скажеш. Чесно,- Діана не втрачала надії повернутися додому.

-Добре,- сказав Назар,- але мої люди будуть весь час стежити за тобою.

-Я не проти,- зраділа Діана,- тож я можу йти?

-Тебе відвезуть,- і Назар зателефонував тому самому охоронцеві, який ще хвилину назад зустрічав їх,- якщо не дотримаєшся слова і почнеш ляпати не потрібне, знай, що живою не залишися.

-Я обіцяю мовчати. Ти сам подумай, мої слова без доказів не мають ваги.

-Не варто вдавати з себе розумницю,- його голос звучав грубо.

  Діана була рада опинитися у своїй квартирі. Не зважаючи на втомленість заснути не вдавалося. З її голови не виходив Назар. Бандит, вбивця… та ще хто його знає який він. Але точно не порядна, а темна особистість. Але він їй повірив, відпустив та головне не вбив. Звісно, що у нього все під контролем. Але ж повірив, а це мало не аби яке значення. Повірив. Ось-так, взяв і повірив. Звісно вона була чесною з ним, але могло бути і по іншому. Могла бути дійсно шпигункою. Та це не важливо, головне він їй по-ві-рив.

  Діана згадала, як Назар тримав пістолета направленого на того бідолаху. Тільки зараз запитала у себе, як же так серед білого дня, знаючи що неподалік ходять туристи і він влаштував таке. Не обдумано. А може нікого ніхто і не вбивав, а це просто було залякування. Діана заплуталася у своїх думках. Але хай там як не було, а їй прийдеться не солодко.

  На другий день Діана у пригніченому стані прийшла до редакції. Привіталася з колегами та зайшла до кабінету Віки, яка робила вигляд, що працює, а насправді тихенько плакала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍