Читати книгу - "Москалі не "рускіє" і не слов’яни, Степан Дяківський"

вони хоча і не є слов'янами, але все ж таки належать до індоєвропейської сім'ї народів. Однак, основну роль у становленні російського генотипу та вироблені російського менталітету відіграли навіть не угро-фіни, а величезні маси тюркських, татаро-монгольських племен, які у ХІІІ ст. прийшли сюди зі сходу і упродовж століть інтенсивно перемішувалися з московитами.

Всупереч твердженням багатьох російських істориків, татаро-монголи так і не повернулися назад, а навіки залишилися на завойованих ними землях, що підтверджує цілий ряд джерел, в т.ч. свідчення Рашід-ад-Діна. Усі без виключення гематологи та антропологи відзначають явні монголоїдні впливи у росіян, в т.ч. навіть і у радимичів та в'ятичів. Щодо населення Центральної Росії, Поволжжя, Уралу, Сибіру, Середньої Азії та Далекого Сходу, то монголоїдні риси тут видно навіть неозброєним оком. Монголи належать не тільки до зовсім іншого стовбура етногенезу, а й навіть антропогенезу і тому у випадку з росіянами ми маємо тут справу з надзвичайно загрозливим феноменом етнічного резус-фактору, який виявляє себе у категоричному несприйнятті ними усіх інших народів і, насамперед, слов'янських. Ці монголо-тюрксько-татарські гени не могли не позначитися негативно на ставленні росіян до Русі і, як і в часи гунів, аварів, половців та печенігів, Росію опанувала дика ненависть до слов'ян, самого руського духу.

Руська Росія припинила своє існування у 1478 р., після жахливої розправи московських ратників над руським населенням Новгорода і Пскова. Герберштейн відзначав, що з усіх росіян найбільш чесними та вихованими були саме новгородці і псковичі, тобто нащадки давньоукраїнського племені новгородських словен. В силу певної специфіки свого географічного розташування вони у найменшій мірі перемішалися з татаро-монголами та навіть з угро-фінами, а тому найдовше змогли зберегти у собі слов'янські риси. Відомо, наприклад, що у своєму політичному устрої вони більше надавали перевагу республіканському ладу, ніж корилися московському тоталітаризму. Про розправу, яку московити влаштували над новгородцями, останні із жахом згадували навіть через кілька століть ( дарма, однак, що сьогодні про це вони вже забули ): усіх чоловіків тоді вирубали шаблями, а жінок пов'язали разом з дітьми і покидали до Волхова, причому, московські ратники зі спеціально виготовленими гаками плавали на човнах по річці і топили тих дітей, хто ще мав змогу виплисти.

Якщо Москва так не жаліла «своїх» руських, то можна собі уявити, що вона дозволяла собі робити з абсолютно «чужими» для неї русинами, тобто з білорусами та українцями. Ми маємо усі підстави твердити, що, вже з ХV ст., монгольський геном в Росії остаточно переміг руський. Не монголи, а саме змонголізовані вже на той час росіяни взяли курс на повне фізичне знищення руського етносу як такого і ця їх політика у тій чи іншій формі мала місце аж до 1947 р, в результаті чого, за підрахунками істориків, генетичні втрати українства тільки за цей період становили біля 100 млн. осіб.

Проблема російсько-українських взаємовідносин є настільки складною та малозрозумілою для стороннього спостерігача, що ми спеціально торкнемося цієї проблеми нижче.

Уже від середини ХІІІ ст. у цьому конгломераті східних народів запанувала надзвичайна ненависть до слов'ян і до самого руського духу. Варто нагадати, що з особливою ретельністю та жорстокістю татаро-монголами спустошувалися саме ті землі, які населяли руські племена. Починаючи від Козельська, вогнем та мечем орда пройшла по Київській Русі, Галичині, Польщі, Угорщині, знищуючи усе на своєму шляху. Саме тому, що російські князі вже давно почали віддалятися від Києва і не взяли участі в битві на Кальці, монголи, власне, і дали їм ярлик на правління.

Тому нам ніколи не слід забувати, що на чолі російських земель Москву поставили саме монголи, а не Русь, і що в історичній перспективі ця російська держава, яку називали і Московією, і Росією, і СРСР, є прямим продовженням не руської історії, і не Русі, а монгольської монархії, заснованої у свій час Чингізханом.

Вже Карамзін (який сам був нащадком Кара-Мурзи і чудово знав про що говорить), відзначив, що «у теперішній вдачі росіян панують риси, щеплені від монголів». Що вийшло в результаті цієї угро-фіно-монголо-татаро-слов'янської мішанини свідчать нам спостереження багатьох російських вчених (щоб уникнути закидів щодо необ'єктивності ми принципово уникаємо оцінок виключно української сторони): «Повсюду в тех местностях, где и теперь еще заметна смешанность населения или где живут крестьяне обруселые из финского или вообще инородческого племени, народ доселе отличается особой умственной неразвитостью, неподвижностью, тупостью, аппатией, как, например, в восточных уездах Костромской губернии, в Мещерской стороне Рязанской губернии, к северу, к границам Владимирской губернии, в Черемисских и Чувашских местностях Казанской губернии и вообще во многих захолустьях юго-восточных губерний. Это и жадность к напиткам, и склонность к дракам. Вместо силачей разума у нас родились силачи мускулов. Суто русские черты почти полностю сохранил украинский народ ибо он в наименшей степени смешивался с татарами» (див. А. П. Щапов. Сочинения. Т.ІІ. СПб., 1906).

Починаючи від ХVІ ст. усі історичні джерела одностайно відзначають разючі зміни в характері росіян, які відбулися після т.зв. «повалення татаро-монгольського іга». Герберштейн у 1517 р. уже оцінив владу московського царя як владу татарського хана і вважав, що вона переважає владу усіх монархів світу разом узятих.

Відміна від слов'янського менталітету у росіян була вже тоді настільки разючою, що, побувавши на поч. ХVІ ст. в Росії і в Україні, Альберт Кампанзе, вже тоді чітко розділяв московитів та русинів як два абсолютно різні народи. Природна гостинність, доброта, щирість та інші слов'янські риси почали тонути в морі нічим не виправданої жорстокості, нехлюйства, презирства до інших народів. Провідною рисою характеру росіян стало рабство і постійне бажання уярмити, зробити рабами інших. Г. Рейналь в «Історії обох Індій» з цього приводу писав: «Навіть якщо кріпосне право тут і впаде, то неможливо буде підняти цей народ із рабського отупіння до відчуття свободи». Пізніше, Герцен також неодноразово запитував себе: «Отчего наши руки не принимаются за большой труд, а все лезут с оружием на чужие земли?»

Деякі росіяни з величезною тривогою замислювалися над природою Росії, яку «умом не понять». Чаадаєв, наприклад, прийшов до категоричного висновку, що «Росия – прореха на человечестве» і що «общий закон человечности отменен по отношению к нам». Загарбання, нехтування своїми рідними землями, і, водночас, постійний, суто монгольський, майже маніакальний потяг до чужих земель, став провідною темою не тільки зовнішньої політики московських царів, а й дуже помітною рисою характеру будь-якого пересічного росіянина. Не вміючи навести лад у своєму власному домі, вони постійно прагнуть потрапити до більш заможних