Читати книгу - "Москалі не "рускіє" і не слов’яни, Степан Дяківський"

Сталося те, що, врешті-решт, і мало статися: росіяни вже віддавна є для слов'ян тим, чим, у свій час, були для них гуни, авари, половці, печеніги, татари і монголи. Якимсь своїм внутрішнім чуттям вони дають собі звіт у тому, що саме східні слов'яни, насамперед українці, є їх могильниками. Що вони рано чи пізно мають розчинитися саме в руському етносі і сприйняти руський генотип. А тому інстинкт самозбереження змушує росіян вдаватися до найрізноманітніших, найпідступніших, а, часом, і надзвичайно диких форм боротьби з нами.

Параноїдальна агресивність Росії щодо України і Заходу, явне небажання сприймати інші народи рівними собі просто вражає уяву. Відомо, що, починаючи вже від 1474 р., саме Москва спровокувала напади кримських татар на Україну. З мемуарів Секлюцького видно, що, у 1590 р., російський посол у Бахчисараї дав кримському ханові 50 тис. червоних за те, щоб татари напали на Україну і особисто контролював перебіг цієї акції. Відомо також, що, на знак особливої вдячності за цю ідею винищення України при мовчазній згоді та фінансовій підтримці Росії, кримський хан, після захоплення Києва у 1482 р., відіслав усе награбоване тут (в т.ч. і Шапку Мономаха) не до Бахчисарая, а саме в Москву.

Ця єзуїтська політика Росії коштувала українському народу колосальних, небачених ще у світовій історії жертв. Підрахунки учених свідчать про те, що лише за один подібний напад татар на Україну населення деяких її територій зменшувалося на 60%. Навіть війну з Кримом Росія постаралася організувати так, що втрати були переважно не з боку татар, а українців і, за свідченням сучасників, Україна в 30-х роках XVIII ст. була вже майже повністю знелюднена. Якщо пригадати ще й сумнозвісні походи в Персію, рабську працю при ритті каналів, куди зганяли людей чомусь саме з далекої України, громадянські війни, штучно організований голодомор 1932 – 1933 рр., під час якого загинуло до 10 млн. українців, жертви ГУЛАГу, які також обчислюються мільйонами, то є абсолютно зрозумілою ставка Росії на фізичне знищення українців та заселення їх земель росіянами. Їх ешелонами везли в Україну, переважно на Донбас та Луганщину, в той час як тих, кого ще не скосив голод, навпаки, в якості «переселенців» вивозили в Сибір та на Далекий Схід.

Навіть війну з Німеччиною Росія постаралася використати для остаточного вирішення «українського питання» і, як тепер з'ясовується, щойно мобілізованих, ненавчених і майже неозброєних українців спеціально кидали з метою тотального винищення на найбільш небезпечні ділянки фронту, або відверто морили голодом і холодом у таборах на Волзі. Спеціальні загони НКВС діяли так, щоб підставити де тільки можливо Українську Повстанську Армію, здати найбільш її національно свідомі кадри гестапо та каральним загонам СС. Справа дійшла до того, що у 1944 р. взагалі було заплановано поголовне виселення українців до Сибіру та заселення звільнених територій вихідцями з Росії (кажуть, що для практичної реалізації цього сатанинського плану в той час не вистачило лише залізничних вагонів, хоча, насправді, усьому цьому перешкодило розгортання руху опору УПА).

Таким чином, перебіг історичних подій свідчить про те, що, починаючи з XIII ст., монгольська, а, згодом, і постмонгольська імперія вела цілеспрямовану політику по нейтралізації України як найбільшого потенційного ворога східного варварства і ця політика була надзвичайно добре продуманою та цілеспрямованою. Принцип – «є народ, є проблеми, немає народу – немає й проблем» видумав не Сталін, а його монгольські попередники.

Російських шовіністів у 1927 р. вкрай наполохала статистика, яка раптом виплила у праці, присвяченій 10-річчю жовтневого перевороту, і з якої можна було зрозуміти, що чисельність українців в країні впритул наблизилася до чисельності росіян. Негайно були розроблені відповідні плани «нейтралізації» цього процесу, які за своєю жорстокістю мало в чому поступалися планам «вирішення єврейського питання» у нацистській Німеччині. Мова йшла про знищення самого генофонду українства, доведення його до такого рівня, коли наймолодший та потенційно найсильніший східноєвропейський етнос буде не в стані не тільки змінити геном східного варварства, цивілізувати його, виробити у нього інший менталітет і прищепити йому іншу, більш людяну культуру, а й сам розчиниться у російській нації. Певною мірою російським та іншим шовіністам вдалося таки це здійснити під час голодомору 1932 – 1933 рр., але не до кінця.

Якби умови для демографічного розвитку українства були абсолютно нормальними, без штучних голодоморів, війн та інших підступних кровопускань, то його чисельність на сьогоднішній день мала би становити 170 млн. осіб і питання – хто у кому має розчинитися? – уже давно не стояло би на порядку денному.

В сучасних історичних умовах Москва відмовилася від політики відвертого фізичного знищення українства, але методи її діяльності стали більш тонкими та витонченими, націленими, насамперед, на нейтралізацію його економічного, культурного та духовного потенціалу, а тому ще більш небезпечними. «Братня дружба» тепер набула форм постійного газового шантажу, відвертого зазіхання на Крим та інформаційних воєн, до початку яких такі образи української мови, культури та усього українського можна було почути хіба що тільки у звіринцю.

У 1991 р. Росія здуру, піддавшись своїй споконвічній жадобі і, не бажаючи далі ділитися величезним економічним та енергетичним потенціалом Сибіру, який був створений руками усіх народів колишнього СРСР, насамперед українського, наслідуючи досвід імперських країн Заходу, раптом дала своїм республікам «вольную», точніше для організації кращого визиску перевела їх статус з колонії в неоколонію. Однак, не минуло і 20-ти років, як Москві стало зрозуміло, що без України вона є ніщо і їй конче потрібна навіть не стільки територія, скільки генетичний та інтелектуальний потенціал українців, нові Полтавські, Ахтирські, Харківські, Сумські та Миргородські полки, геніальні Корольови, Ціолковські, Вернадські та Лобачевські. Це вже досить квола, бездарна, але хитра і підступна монгольська баба, яка звикла битися чужими руками і чужою кров'ю.

Поступово, але невідворотно, назріває грандіозний конфлікт з Китаєм за Сибір і якщо Росія десятки років не могла дати собі раду з мініатюрною Чечнею, то що вже говорити за Китай…

Ще в жодній битві сам на сам Росія не перемогла Україну, а, навпаки, неодноразово була бита під Оршою, Клушино, Москвою, Конотопом, Чудновим. Ось чому для уярмлення України, щоб роз'єднати і розцементувати український народ вона постійно вносить в його середовище то омосковлену православну ідею (XVII ст.), то імперську (XVIII-IXX ст.), то ідею соціальної рівності та інтернаціоналізму (ХХ ст.), породжуючи тим самим мільйони обдурених Пушкарів, Кочубеїв, Безбородьків, Петровських, Криленків, Коцюбинських, Дибенків, Боженків, Щаденків