Читати книгу - "Провісниця, Кетрін Огневич"

Розділ 2. Втеча

 

Коли я нарешті збираюся з думками і прямую до вітальні, то знаходжу там батька і Пітера, що сидять за обіднім столом. Піт доволі високий і успадкував риси батька - темне волосся, карі очі, атлетичну статуру. А ось я пішла в маму - каштанове волосся, зелені очі, і фігура у формі пісочного годинника. Не сказати, що останнє мене тішило, оскільки я мала дурнувату звичку - поправлятися, а потім знову худнути. А про животик, що вічно переслідував мене, я взагалі промовчу.

 — Доброго ранку, люба. Як спалося? — запитує батько, не відриваючи погляду від газети, яку він читає, коли я сідаю за стіл. Потягнувшись за тарілкою зі шматочками вишневого пирога, я кинула погляд на заголовок газети. Так-так, сьогодні перевозять золото в національний банк в Ешвіллі... 

 — Було б чудово, якби дехто не будив мене в мій вихідний! — обурилася я, а потім відкусила маленький шматочок пирога, і кинула погляд на батька. Він одразу ж посміхнувся і відклав газету вбік.

— Не звинувачуй Оллі, він усього лише виконував моє доручення.

— Чудово, тоді я буду звинувачувати тебе у своєму недосипанні, — пирхнула я у відповідь, а потім взяла горнятко з чаєм. Батько тут же взяв газету, а потім простягнув її мені. Мені навіть не треба було питати, навіщо він це робить - відповідь була ясна, як день. Він хотів навмисно викликати в мене видіння і дізнатися, що саме я побачу. Мені й газети не треба було брати, щоб дізнатися як все пройде - я вже бачила, що станеться...

— Я в жодному разі не скажу тобі, як потрапити в банк! — вигукнула я на одному диханні, і тут же помчала до сходів, що ведуть на другий поверх. Звісно, батько пішов за мною. Він зайшов у мою кімнату, як ні в чому не бувало, і зупинився просто навпроти мене.

 — Що ти бачила? Відповідай, Кессі!
 
— Нічого доброго. Загинула дівчинка...
 
 — Ти могла помилитися, і...
 
 — Я ніколи не помиляюся! — процідила я крізь зуби, і кинула подушку в батька. — Залиш мене в спокої! Я більше не буду тобі допомагати в твоїх брудних справах! 
 
 — Тоді можеш забути про своє навчання в коледжі!
 
— Ти не маєш права вказувати мені, що робити! Я вже доросла і... — Наступної миті дзвінкий ляпас батька різко прострелив тишу в кімнаті.
 
 — Ти нікуди не поїдеш, доки не допоможеш нам, — із цими словами він вийшов із моєї кімнати, і зачинив її на ключ з іншого боку.

Просто приголомшливо - мені ще для щастя не вистачало домашнього арешту!

Проте, я недовго думала над шляхами відходу, і швидко написала повідомлення своїй подрузі, Мелісі, яка жила неподалік від нас. На щастя, вона зараз була в місті, і сказала, що я можу переночувати в неї. Що ж, залишалося тільки зібрати речі, і тишком-нишком вислизнути з дому.

Я швидко переодяглася у свої улюблені джинси і джемпер із драконами, що летять по небу, а потім почала збирати свій рюкзак. Поклавши туди зарядний пристрій від телефону, навушники, кілька книжок і піжаму, я взяла масивний томик словника з французької мови і наблизилася до дверей. Я навмисно спричиняла стільки галасу, щоб заманити в пастку бодай когось і вибратися звідси, коли книжки попадали з полиць. Наступної миті, двері відчинилися, і я з усієї сили ляснула словником по голові свого брата, Піта. Той, як і слід було очікувати, одразу впав, втративши свідомість.

Схопивши телефон і свій рюкзак, я обережно переступила через Піта і прокралася до сходів. Судячи з усього, батько базікав з кимось по телефону за обіднім столом. Я тихенько спустилася сходами, а потім ковзнула вправо, де була вітальня. На щастя, мене він не помітив, і, скинувши свій рюкзак, я вилізла через вікно. Так-так, знаю, слухняні дівчатка не тікають із дому.

Але хто сказав, що я слухняна?

Я одразу ж кинулася тікати, щойно почула голос Піта, який проклинав мене доволі цікавими виразами, які я рідко від нього чула. Побігши в бік кукурудзяного поля, сподіваючись сховатися там, я не очікувала, що мене будуть переслідувати. Я чула позаду крики батька і Піта, які пішли за мною, але все одно втікала далі. Почувши постріл і різкий біль у плечі, я одразу загальмувала, і в невірі озирнулася назад - у руках батька була рушниця.

Вони з Пітом наблизилися до мене на кілька кроків, а я досі була в шоці, бо батько тримав мене під прицілом.
 
— Ти зовсім збожеволів? Ти ж міг вбити мене! — закричала я на нього, але він і бровою навіть не повів.

 — Повернися додому, Кассандро! Зараз же! — закричав у відповідь батько, а я тільки розлютилася ще більше. Ненавиділа, коли він називав мене повним ім'ям. Це одразу повертало мене до спогадів про смерть матері...
 
— Нізащо!
 
— Не примушуй стріляти в тебе знову, а інакше... — Батько одразу замовк, витріщившись на щось позаду мене, як і Піт, що виглядав дещо очманілим. Я обернулася, і побачила за кілька метрів від мене величезний сяючий портал, який виблискував яскраво-блакитним світлом. 

"Кессі...Йди до мене, Кессі", почула я раптом голос, який говорив пошепки. 

Що за чортівня? Хто це сказав?

Я озирнулся навкруги, але тут не було нікого, крім мене та батька з Пітом. Тоді хто ж це сказав?

— Кассандро, не вздумай тікати! Ти мусиш нам допомогти, - наполягав на своєму батько, поки я крокувала назад, хапаючись за поранене плече.

— Допомогти? Хіба моєї допомоги замало? Я й так загинаюся в коледжі та на роботах допізна, щоб заробити хоч трохи грошей і надіслати вам. Обмежую себе у всьому заради того, щоб ви мали бодай якісь кошти на харчування. Хіба цього недостатньо?

Піт витріщився на мене, а потім на батька.

— Про що ти говориш? — спитав мене брат, а батько миттєво насупився.

— Не слухай її, вона якісь нісенітниці верзе і спеціально відволікає нас, щоб втекти, — сказав натомість батько, досі не опускаючи рушницю.

— Нісенітниці? От така новина! То ти що, кожного місяця забирав ці гроші собі. Виходить, Піт та Оллі навіть про це не знали?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍