Читати книгу - "Зліпи мені щастя, Валерія Серпень"

Розділ 3

— Соломіє, я хочу з’їздити в рідне село, батьків твоїх навідати. — тітка Галина якраз поставила пироги з маком в піч, — Не хочеш зі мною? На вихідні, два дні всього.

— Я б залюбки, та в мене відпустка перед самим новим роком, так що я збиралася на Різдво і Новий рік до батьків. На тиждень, щоб ми встигли набриднути одне одному, — жартую, помішуючи компот у великій каструлі. — А ви їдьте, я тут за всім пригляну.

Тітка лише недовірливо мугикнула, мовляв, за чим тут приглядати. Вона живе в приватному будинку на околиці міста. Хата невеличка, але дуже затишна. Худоби немає, всі давно вже в містечку перейшли на магазинні молоко і яйця. Та й м’ясні магазинчики розкидані по всій території, навіть кілька супермаркетів є. Город невеличкий лише обробляти треба, та й за двором доглядати. Але зараз зима, тож турбуватись тут немає про що.

Я переїхала до тітки тиждень тому, вона мене прийняла як рідну, своїх-бо дітей вона не має. Запропонувала жити з нею стільки, скільки мені заманеться. Все ж вдвох веселіше.А у мене вибір невеликий, тож я з превеликою радістю погодилась на її пропозицію.

Тітка поїхала вранішнім автобусом, тож прокидаюся я самісінька в хаті. Сьогодні субота, маю законних два дні вихідних. Час на подумати і будувати плани. Принаймні на найближче майбутнє.

Заварюю собі міцної кави, огортаю руками гарячий кухоль і стаю біля вікна. На вулиці, мабуть, мело всю ніч, бо навкруги все таке білосніжне, аж очі печуть.

Ближче до обіду хуртовина стихла і я вирішую, що саме час розчистити трохи сніг, хоча б до хвіртки. Одягаю старий тіткин кожух, призначений для робіт у дворі, відшукую лопату для снігу в сінях і з неабияким азартом приступаю до роботи.

Повітря холодне впивається в шкіру обличчя тисячами тонесеньких льодяних голок, аж пощипує. Сніг, виблискуючи на сонці, трохи сліпить. Робота йде повним ходом, тіло розігрілось від активних рухів. Стежка майже чиста, залишилось лише біля самих воріт розчистити і біля двору.

Хвіртка відчиняється від себе, тож щоб посунути трохи сніг, що заблокував її, доводиться прикласти чималих зусиль. З гучним кректанням я, як в дитинстві, розбігаюся і з усієї сили пхаю заблоковану хвіртку. Вона легко відчиняється і одразу повертається в закрите положення. З-за тину чується глухий стогін.

Обережно і тепер повільно відчиняю її, щоб поглянути кого ж я там зачепила, і зустрічаюся поглядом з чорними очиськами бороданя. До речі, все в тому самому червоному комбінезоні. Він усміхається.

— Ну привіт, дівчина, що не хоче знайомитись.

— Привіт, Тарасе Білий, — оглядаю його, щойно обсипаного снігом і мимоволі усмішка розтягує мій рот, — Тепер ти і справді білий.

Він недовго думаючи, бере свою лопату і стукає по стовбуру старої вишні, що вкрита снігом, як і все навкруги. Пухкий сніг з легкістю падає мені голову і розсипається по плечах невагомим білим порохом.

— Тепер ти теж біла, — регоче. Наче дитина, їй-бо. Але чомусь викликає в мене такі теплі відчуття, що відповідаю теж сміхом. — То може познайомимось нарешті?

— Що ти тут робиш? — примруживши очі, з підозрою насуваюся на Тараса. Звісно, я розумію, що це просто збіг обставин, але не варто втрачати пильності, збоченців зараз вистачає.

— Я живу тут, — махає рукою в напрямку сусіднього будинку.

— А що ж тоді ти робиш біля мого двору?

— Твого? — недовірливо мугикає, — Облиш, це дім тітки Галини. Я інколи їй допомагаю трохи з чоловічою роботою. А ти що тут робиш? — тепер вже він примружує очі і нахиляє голову набік.

— Сніг розчищаю? — тепер я сміюся, чомусь поводжу себе теж як дитина, дражню його.

Він жарт підтримує і тепер ми сміємося разом. Стоїмо по коліна в снігу, запорошені білим порохом, лиш почервонілі обличчя яскравими плямами виділяються на білосніжному фоні.

— Соломія, — зненацька я вирішую назвати своє ім’я і простягаю руку.

Тарас усміхається, задоволений і розчервонілий.

— Ти того… Як треба щось — клич. З радістю допоможу.

— Я вже зрозуміла, що це твоє хобі, допомагати. Ще там, біля супермаркету. — чомусь ніяковію, жарти скінчилися, а мороз робить свою справу і моментально охолоджує розігріте роботою тіло. До дрижаків.

— Бувай, Білий! — вичавлюю з себе ще краплю веселощів і спішу сховатися в хаті.

— Радий був познайомитись, — наздоганяє мене вже за зачиненою хвірткою.

Залишок вечора працюю по хатніх справах, наспівуючи собі під ніс веселу мелодію і прокручуючи спогад про таку коротку, але хвилюючу розмову з симпатичним сусідом.

Перед сном заглядаю до прогнозу погоди в інтернеті. Якщо вірити йому, то завтра температура підійметься до нуля, тож сніг почне танути. Треба хоч сніговика зліпити чи що. Бо з такими зимами, які в нас останні роки, до такого задоволення може і не дійти. Тож я, запланувавши на завтра тільки дві справи — зліпити сніговика і прибрати в погребі, вляглася в ліжко і заплющила очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍