Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

— Воно то так, але…

— Але нічого не хочу слухати! Як мінімум, треба побачити будинок і сфоткати його для рієлторів. Ти ж не будеш показувати потенційним покупцям фото 7-річної давності? А в крайньому разі, завжди зможемо поїхати назад в Київ. Ми ж на машині будемо. Плигнули — кілька годин і вдома. Михасику сподобається подорож, от побачиш!

Хлопчик, який весь цей час їв вівсяну кашу з ягодами, вмить стрепенувся.

— Мамо, ми їдемо в подоріж? Я хочу! От Святик і Оленка в садочку розказували, що були на морі. А я ніде не був...

Соня з жалістю подивилася на Михася. Їй серце щемило від того, що вона досі ні разу не мала можливості звозити Михасика на море. Навіть на наше Чорне. Раніше він був маленький і не переймався з цього приводу. Та йому вже 5 років. Він багато розуміє та задає незручні питання. Так, все, вирішено! Їдемо! У Михася має бути нормальне дитинство, сповнене яскравих спогадів, і вона, зробить все можливе і не можливе для цього.

— Поїдемо, синку.

Лара задоволено посміхнулася і дала “пять” Михасю.

— Оце правильно! Нема чого соплі на кулак намотувати! Треба ЖИТИ! — підсумувала вона.

І Соня демонстративно закотила очі.

— А татко з нами?

Тут Соня вмить спохмурніла. А про ці запитання щось вона не подумала.

— Ні, сонечко. Татку на певний час довелося поїхати. По роботі. Тепер ми будемо жити та подорожувати без нього.

Соня не знала, що казати 5-річній дитині. Вона очікувала сліз, можливо, навіть істерики. Проте Михась тільки знизав плечима:

— А-а-а…Зрозуміло, — і продовжив далі наминати кашу.

Андрій був не близький з Михасем. Ніколи не грався з ним у машинки, не водив на дитячий майданчик. По суті, вони просто проживали разом в одній квартирі. І то, Андрія майже ніколи не було вдома. Тому, мабуть, син так легко переніс звістку, що тато з ними жити не буде. І слава Богу, подумала Соня. Однією проблемою менше. Вона все ж хвилювалася, чи не буде відсутність батька травмою для малого. Проте, як виявилося, дарма. В майбутньому питання ще скоріш за все будуть, але поки так.

— От і все вирішили — плеснула долонями задоволена Лара. — Подорожі бути! А сьогодні поїдемо заберемо ваші речі. У мене поки жити будете.

— І Нюру! — заголосив Михасик.

— І кицьку теж заберете, малюче. — посміхнулася Лара. — У тьоті Лари вдома приймають усіх.