Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Трійця воїнів увійшла в натовп, як гарячий ніж у масло. Отже, якщо я теж хочу деякий досвід набути, слід поквапитися. Надовго цих гопників не вистачить.

Сказано-зроблено… Заволавши «Банзай», я дістав шпагу і прилаштувався в кільватері нових знайомих. Там тицьнув вістрям шпаги через плече, того рубанув, поки він примірявся, як вдарити по шоломі воїна... Сам одержав дубцем по спині... Але й не смертельно. Каптан якимось чином удар пом'якшив.

Ну і я не поскупився на відповідь.

«Ваш досвід збільшився на 4 пункти», — оголосив мій особистий секретар. Мабуть, підбивши загальний підсумок битви. Бо на ногах залишилися лише мої знайомі і я. Натовп недорозвинених та недогодованих лиходіїв мальовничо валявся на площі, не подаючи ознак життя.

— Дякую за допомогу, незнайомцю, — галантно промовив один із воїнів. Від решти витязів, до речі, дуже молодих хлопців, його відрізняла м'яка кучерява борідка і такі ж русяві вуса. — Без вас ми б не впоралися.

— Думаю, ви сильно перебільшуєте, пане, — я теж можу бути ввічливий. Особливо коли це правда і безкоштовно. — Ви могли розігнати все це збрід нагайками, навіть не зіпрівши.

— О, люб'язність гідна похвали, — невідомо чому зрадів бородач. — Дозвольте представитися. Данило В’язовський. З ким маю честь?

— Антон…

Взагалі, мабуть, варто було додати прізвище, по батькові чи титул якийсь. У середні віки до імені ставилися шанобливо, але витязь задовольнився і цим. Гра накладала свій відбиток на поведінку персонажів.

— Дуже приємно… А що до подяки за допомогу, даремно не вірите. Тут бешкетує банда Опанаса Кривого. І це навіть не десята частина його людей. Думаю, нам слід пошукати коней і забиратися із села, доки не підоспіла решта банди.

Он як? Пошукати? І де? У мазанках чи теж у церкві?

Але, як виявилося, я був просто неуважним, коли споглядав околиці. При повторному огляді виявився і заїжджий двір. На дві долоні ліворуч від церкви. Щоправда, ворота в нього виявилися замкненими на величезний замок.

— Тримай, Антоне... — В’язовський вручив мені старовинний пістоль.

Трясця, мало не випустив. У цій ручній мортирі ваги з півпуда, не менше.

— Старий замок. Думаю, вистачить пари пострілів. Тільки прицілься гарненько і перезарядити не забувай.

Угу... Продовження навчання. До зброї пристосуватися, рухи розучити. Ази верхової їзди, знов-таки. Тому й грабувати нема чого, незважаючи на купу полеглих супротивників, і пункти досвіду, як з пересохлої клепсидри капають.

Тоді нічого возитися. Треба все швидко пройти і вперед, зорі на зус… до пригод, загалом. Які, судячи із замальовки, обіцяють бути дуже привабливими. Люблю середньовіччя… За книгами та фільмами, звичайно. Але все-таки є якась приваблива сила в тому далекому часі, коли людей на всій планеті було в тисячу разів менше, а відстані в тисячу разів довші. У плані подолання, звісно. Пішо-кінним ходом.

Я підняв пістоль обома руками, прицілився в замок і бабахнув. Мимо... Як і слід було чекати. Вміння «60» напевно означає, що потрапляти я буду лише у шести випадках із десяти. Не малий відсоток, але все ж таки…

Перезарядив. Прицілився. Бахнув. Замок здригнувся, але залишився висіти.

Ще раз перезарядився, не особливо заморочуючись кількістю зарядів, що залишилися. На навчальному, як правило, усього вдосталь.

— Бабах! Бздинь... Геп!

Замок відвалився разом із дужками та запірною скобою. А стулки воріт, наче тільки цього й чекали, гостинно роз'їхалися, відкриваючи доступ на обійстя. Де, біля конов'язі, чинно махала хвостами четвірка коней. Ну правильно. Кожному по одному.

Довго не вибираючи, я підійшов до найближчого і застрибнув у сідло. Повід, начебто сам собою опинився в руках.

— Їдь за нами, — заклично махнув рукою Данило, і вся трійця жваво зірвалася з місця. Навіть не виїжджаючи назад на площу. Городами.

— Давай, рідний… — я стиснув колінами коня, і він слухняно зрушив з місця. Перевіривши різні варіанти натискання колінами та смиканням за повід, я швидко освоївся із системою керування. Трясця… Добре що навичка верхової їзди зі старту прокачувалася… І п'яти хвилин не минуло, як кінь ішов чи скакав саме туди, куди хотів я, і з потрібною швидкістю. А потім і зупинявся на вимогу.

Ось тільки з поворотами в русі і на місці виходило трохи складніше, але, вирішивши, що не все відразу, я знайшов поглядом воїнів, які чекали мене за селом біля річки, і поскакав до них…

— Тримайся поряд, Антоне! — чомусь, як глухому закричав Дмитро, скачучи всього за два кроки від мене. — Розбійники вже близько.

І як на замовлення, на протилежному березі річки виник невеликий загін вершників. На перший погляд, чоловік із десять. Такі ж обірванці, як і ті, що залишились у селі. Тільки верхи. Навіть озброєні таким ж дрючками.

— Банзай...

Забутий пістоль знову опинився в руці.

«Ви можете змінити зброю. Вибравши потрібну зі списку активних або інвентаря», — послужливо підказав секретар.

Навіщо міняти? Підскакавши ближче, я всадив заряд у бандитів, що збилися в купу. Влучив, не влучив — байдуже. Направив коня убік. Хотів пульнути ще раз, але не вийшло. Перезарядити забув. Ага, ось де проблема. На перезарядку потрібно кілька секунд, навіть кільканадцять — і весь цей час я беззахисний. На фіг... Використав пістоль ще раз з граничної відстані і змінив на шпагу. Простіше простого. Просто подумав: «Шпага!», — і вона опинилась у руці.