Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

що саме він, такий схожий на безволосого блідого слизняка, обрав свіже повітря й сонячне світло, було тільки ще одним виявом загадковості його потаємної вдачі, — так щось невиразно знайоме спливає на мить до поверхні у стоячій, каламутній воді й одразу знову зникає з очей. Жоден з його товаришів по ув’язненню не знав, який злочин він вчинив, відомо було тільки, що його засуджено до ста дев'яноста дев’яти років. І вже сам цей неймовірний, фантастичний термін покарання мав у собі щось жорстоке, надзвичайне і свідчив про те, що він перебуває тут з такої причини, яка навіть людей, котрі заслали його сюди (паладинів, стовпів справедливості й безсторонності), перетворила в ту мить у сліпих апостолів не самої тільки справедливості, але й загальнолюдської порядності, у сліпе знаряддя не безсторонності, а вселюдського обурення й помсти. Напевно, саме це почуття об’єднало в ту мить суддю, адвоката й присяжних, які, безсумнівно, знехтували справедливістю, ба, мабуть, і законом. Насправді, певне, тільки федеральний прокурор чи прокурор штату знав, у чому, власне, полягав його злочин. В його справі фігурувала і жінка, і украдений автомобіль, вивезений за межі штату, і пограбування бензоколонки, і вбивство її власника. В машині був тоді ще один чоловік, і досить було тільки раз глянути на каторжника, щоб упевнитися, що навіть штучної сміливості, викликаної алкоголем, йому б не вистачило на те, щоб натиснути на спуск пістолета. Але його, і жінку, і вкрадений автомобіль схопили, а другий чоловік, справжній убивця, втік. І ось коли він, загнаний нарешті в безвихідь у кабінеті прокурора штату, стояв змучений, скуйовджений, сповнений безсилої люті перед двома безжально невблаганними й зловтішно іронічними прокурорами, чуючи, як уже шаленіє жінка, стримувана двома поліцаями в приймальні за його спиною, йому запропонували зробити вибір. Його могли б судити у федеральному суді за законом Менна, а також за крадіжку автомобіля. Тоді він міг би сподіватися на меншу кару, але з кабінету йому довелося б вийти через приймальню, в якій шаленіла жінка. Або ж він міг погодитися на обвинувачення в ненавмисному вбивстві тут, в суді штату, і в такому разі дістав би змогу вийти з кабінету чорним ходом, уникнувши зустрічі з нею. Він зробив свій вибір і вислухав вирок судді (який дивився на нього зверху вниз так, неначе прокурор оце тільки що перевернув носком гнилу дошку): сто дев’яносто дев’ять років каторги. Отже, тепер (а в нього також було досить вільного часу; його намагалися навчити орати землю й не змогли; потім поставили працювати в кузню, і староста сам попросив, щоб його забрали звідти; тепер, одягнений, як жінка, у довгий фартух, він куховарив, прибирав і підмітав у будинку наглядачів) він теж іноді, замислившись, сповнювався отого почуття безсилої люті, але, на відміну від першого каторжника, не виявляв цього почуття — не зупинявся раптом посеред роботи, спершись на мітлу, — і тому ніхто не догадувався про це.

Саме цей другий каторжник наприкінці квітня взяв за звичку вголос читати газету після того як скуті нога до ноги, під охороною озброєних вартових вони поверталися з поля і, повечерявши, збиралися в бараці. Це була мемфіська газета, яку наглядачі читали за сніданком; каторжник читав її вголос своїм товаришам, які досі дуже мало цікавилися тим, що діється в світі; може, вони зовсім не вміли читати і навіть не знали, де розташовані басейни річок Огайо та Міссурі, причому дехто з них ніколи не бачив навіть Міссісіпі, хоч перед цим протягом певного часу — від кількох днів і до десяти, і двадцяти, й тридцяти років — вони орали, й сіяли, і їли, й спали в затінку самої дамби, знаючи тільки, що за нею тече вода, знаючи це з чуток, а також тому, що час од часу з-за дамби до них долинали гудки пароплавів, а протягом останнього тижня вони ще й бачили, як пропливають на тлі неба, на висоті шістдесяти футів над їхніми головами, труби й штурвальні рубки.

Але вони слухали, і незабаром навіть ті, хто, як от високий каторжник, досі бачили води не більше, аніж вміщується в ставку, де миють коней, знали вже, що означає тридцятифутова позначка на набережній Каїра чи Мемфіса[2], і могли балакати (і балакали) про цьогорічну повідь. Можливо, їх зацікавили розповіді про роботу людей, мобілізованих на укріплення й спорудження дамб, — про бригади з чорних та білих, які працювали в дві зміни, намагаючись випередити воду, що весь час піднімалася; розповіді про людей (хай і чорношкірих), котрі, як і вони самі, мусили виконувати роботу задурно, за самі тільки харчі, а спали просто на землі, в наметах. Голос низенького каторжника відтворював їм картини: заляпані багном білі з незмінними гвинтівками в руках і мурашині ланцюжки негрів, що тягнуть на собі мішки з піском, ковзаються і повзуть угору крутим бетонним схилом, щоб кинути свої жалюгідні піщинки в лице поводі й повернутися по нові.

А може, причина їхньої цікавості лежала ще глибше. Може, вони спостерігали наближення катастрофи з тією ж здивованою, недовірливою надією рабів — левів, ведмедів, слонів, конюхів, лазників, кондитерів, що спостерігали із Неронових садів над стародавнім Римом, як палає, розростаючись, заграва над містом.

Отож вони уважно слухали, і незабаром настав травень, і газета наглядачів заговорила заголовками, літери яких були два дюйми заввишки — уривчасті чорні друкарські карби, що їх могли б, здавалося, прочитати навіть неписьменні: