Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

Два

І вони знову прямували в яскраво-сонячний холод (хоча був полудень, найтепліший час, і навряд чи сьогодні вже варто чекати на потепління), назад берегом струмка, знову минаючи міст (і раптово спало на думку: вони пройшли майже півмилі берегом струмка, а це навіть з пам’яті випало), аж собака зацькував кролика, женучи до кущів біля бавовняного поля, істерично гавкаючи і знову підганяючи цю маленьку збожеволілу рудувато-брунатну цятку, на мить застиглу, що згорнулася, мов м’яч для гри в крокет, і видовжилась, як змія: цятка вихопилася з гущавини попереду пса, і невеликі білі плями кролячого хвостика замерехтіли зиґзаґами, облітаючи оголені, як скелети, бавовняні грядки, наче вітрильце іграшкового човника у звихреному ставку, а в хащах Алек Сендер надривав горло:

— Стріляй! Стріляй!, — а потім: — Чо’ ти не стрелиш?

Він неквапливо розвернувся, спокійно попрямував до струмка, вийняв з кишені чотири монети і жбурнув їх у воду; крутячись без сну в ліжку тієї ночі, він знав, що їжа була не просто найкращим, що мав запропонувати Лукас, але всім, що він міг запропонувати. Він пішов туди вранці та гостював не так, як Едмондсів гість, але як гість у старого плантатора Керотерза МакКасліна, і Лукас це знав, а він — ні, і Лукас побив його, просто непорушно стоячи біля вогнища, навіть не ворушачи руками, які тримав за спиною, узяв його сімдесят центів і побив ними — і, судомлячись від безсилої люті, він уже думав про чоловіка, якого раніше ніколи не бачив, але якого зустрів якихось дванадцять годин тому, а протягом наступного року повинен був завчити, як думав про цього чоловіка кожний білий по всьому округу — багато років: «Передовсім нам треба примусити його бути чорномазим. Він має визнати себе чорномазим. Тоді, можливо, ми приймемо його таким, яким він, можливо, хоче, аби його приймали». Тому він і почав дедалі більше дізнаватися про Лукаса. Він не чув цього: він вивчив, що кожен у окрузі міг би сказати про негра, який звертався «мем» до жінок, наче який-небудь білий, і який звертався до вас або «сер», або «містер», якщо ви білий, але хто — ви знаєте — жодним з цих титулів вас подумки не називає, не вважає вас жодним таким і навіть не чекає від вас на таку мужність — буцімто ви першими викажете, щó вам відомо — бо його взагалі нічого не обходить. Наприклад, отаке.

Це сталося три роки тому однієї суботи по обіді у крамничці на перехресті, за чотири милі від Едмонсового маєтку, де на певний час у суботу опівдні кожний орендар, скіпщик і землевласник, білий або чорний, кожний в окрузі, проходить тут і зазвичай зупиняється, аби щось купити, а довкруж у вербових, березових і яворових заростях тупцюють у втрамбованому багні осідлані мули та коні, доки їхні вершники юрмляться у магазині або сидять навпроти на запилюженій лавці, або, сидячи навпочіпки, відпивають з пляшок содову з сиропом і спльовують тютюнову жуйку, і неквапливо скручують цигарки, розпалюють люльки. Того дня там були троє досить молодих чоловіків з бригади на найближчій лісопильні, усі трохи напідпитку. Один з них славився як жорстокий заводій у бійках, і от увійшов Лукас — у приношеному чорному костюмі тонкого сукна, в який він убирався, виряджаючись до міста та по неділях, — а ще у потертому чудовому капелюсі та з масивним ланцюжком від годинника і зубочисткою. І щось трапилося — оповідь замовчує, що саме, а може, ніхто й не знає; може, тому, що Лукас увійшов, ні до кого словом не озвавшись, і став перед прилавком, і купив, що йому треба було (то була п’ятицентова коробка імбирного печива), озирнувся, надірвав обгортку, вийняв з рота зубочистку й поклав її до нагрудної кишені, витрусив на долоню одне імбирне печиво та поклав до рота; а може, білий чоловік просто зірвався на ноги та раптом сказав Лукасу:

— Ти, хамло смердюче, чортове, твердошиє — от скрутити б тобі в’язи, ти, Едмондсів сучий син, — а Лукас дожував і проковтнув імбирне печиво і, уже нахиливши іншою рукою коробку, щоб витрусити ще, зовсім повільно розвернув голову, подивився на білого зо хвилину, а тоді промовив:

— Я не Едмондс. Я не з нового люду. Я зі старого покоління. Я МакКаслін.

— Спробуй-но ще з отаким-о виразом на пиці походити, ми з тебе падло зробимо воронам на обід, — озвався білий.

Зо мить — принаймні півсекунди — Лукас дивився на білого спокійним, спостережливим поглядом, вивчаючи того і поволі нахиляючи коробку, доки не вловив у долоню ще одне імбирне печиво, а потім підняв кутик рота і посмоктав горішній зуб — досить голосно, у моторошній тиші, але в цьому звуку не було ні глузування, ні протесту, ні навіть незгоди — узагалі нічого. Але Лукас зробив це немов несвідомо, як зробив би будь-хто, хто їсть імбир, — клацаючи зубами за сто миль звідсіля, на самоті, — і сказав:

— Так, чував я цю ідею раніше. І помітив, що розносять її навіть не Едмондси, — на що білий заводій скипів та підскочив у сліпій люті, ухопивши з півдюжини барків для кінського запрягу, які лежали за прилавком, невидющо загарбав один та вже почав був махати, коли крамарів син, жвавий молодик, майнув навколо прилавка чи навіть перестрибнув через нього та схопив того чоловіка так, що барок просто пролетів через прохід, нікому не зашкодивши, та розбився, ударившись об нерозпалену грубу; потім підскочив інший чоловік і допоміг тримати того нападника.

— Йди звідси, Лукасе! — сказав крамарів син через плече. Проте Лукас так і не зрушив з місця, тримаючись досить спокійно, навіть зневажливо, навіть глузливо, навіть не дуже уважно, — яскрава барвиста коробка, як і раніше, балансує в лівій руці, а маленьке печиво — у правій; стояв, просто спостерігаючи, як син власника з напарником утримували білого, який аж піною бризкав і сипав прокльонами.

— Іди звідси до дідька, дурню чортовий! — волав крамарів син: і тільки тоді Лукас зарухався, не кваплячись, без поспіху розвернувся і попрямував до дверей, піднісши праву руку до рота, а як він вийшов за поріг, можна було побачити, що він невпинно та зосереджено жує.

Через оці півдолара. Насправді сума, звісно, сімдесят центів, а монет усього чотири, але він уже давно за ті частки секунди перевів їх в одну монету, одним номіналом, однією вагою, непропорційно до жалюгідної вартості цих грошей. Траплялося, коли його