Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Убивство ерцгерцога може кинути Європу в протистояння, якого я волію уникнути, — заявив він. — У свої тридцять років я ризикую бути мобілізованим, тож вибрав осісти з іншого боку Атлантики. Я збирав гроші, передбачаючи цей від’їзд. Мені далеко ще до бажаної суми, та якщо буду економним, проживу, доки не знайду роботу в новій країні.

— Мене також турбує перспектива збройного конфлікту, — сказав довірливо Антон. — Я не здивуюся, якщо імператор оголосить війну Сербії, щоб помститися. Тоді ми опинимося між двох вогнів.

— Маєте рацію. Видається мені, що конфлікту не уникнути.

Антон задумливо підійшов до столу з акації, на якому стояла карафка арманьяку. Він наповнив дві склянки й простягнув одну Олегові.

— Якщо я допоможу вам фінансувати вашу подорож, чи погодитеся ви, щоб мої діти поїхали разом із вами до Канади? Я дам вам достатньо грошей, щоб жити, доки продам свою фабрику й приєднаюся до вас.

Учителя пропозиція явно здивувала. Він зробив ковток бурштинового напою, а потім задумливо повернувся до великого вікна. Така домовленість зробила б поїздку привабливішою.

— Це — велика відповідальність. Якщо не враховувати мою роботу вчителем, я не надто вмію поводитися з молоддю.

— Олена вже не дитина. Навіть якщо до цього часу вона завжди розраховувала на мене, вона досить метка. Що ж до Віталія, він розумний, як на свої десять років, а відколи померла їхня мати, Олена навчилася приглядати за ним.

— Я визнаю, що вони добре освічені. Я навчаю їх уже п’ять років. Ми добре знаємо один одного. — На коротку мить чоловік замислився. — Гаразд, — нарешті погодився він. — Я згоден супроводжувати їх у поїздці. Та по приїзді в Канаду я маю обґрунтувати свою присутність поряд із ними. Можливо, мені буде нелегко потрапити до країни з дітьми, які не мої рідні.

— Я дам вам усі папери, щоб ви могли представлятися їхнім опікуном. А ще я знаю декого в Монреалі, хто з радістю вас зустріне. Ідеться про Миколу Тефаняка. Цей чоловік працював на мене кілька років. Він прекрасний механік. Після його від’їзду із сім’єю ми обмінялися кількома листами, і я повідомив йому про наше бажання емігрувати до Канади. Я написав йому з Відня наступного дня після вбивства ерцгерцога і запитав, чи він зможе зустріти моїх дітей і поселити в себе на кілька днів, допоки вони не знайдуть підхожу квартиру. Та на випадок якщо мого послання він не отримав, я дам вам ще й рекомендаційного листа до нього. Маючи когось, хто зможе вас зустріти й усе пояснити, вам буде простіше інтегруватися в чужій країні.

— Якщо я правильно розумію ваші слова, ви хотіли б, щоб я жив із вашими дітьми до вашого приїзду.

Антон по-дружньому поклав йому руку на плече.

— Я знаю вас краще від Тефаняків, і ваша освіта підходить моїм дітям краще, ніж їхня. Олена й Віталій навряд чи пам’ятають цю сім’ю і, хоча вони й дуже відповідальні, їм ще потрібен хтось із дорослих, щоб ними керувати. Ви приходите до нас щотижня; ви для них більше, ніж учитель, вони почали бачити в вас свого друга. Ваша компетентність і те, який ви відданий моїй сім’ї, свідчать, що я можу спокійно вам довіряти.

— Ваша оцінка робить мені честь. А як бути з кар’єрою вашої доньки? Ви не боїтеся, що від’їзд до Канади покладе край її сподіванням стати першою скрипкою симфонічного оркестру?

— Її життя важливіше за кар’єру. Олена ще молода. Я впевнений, що її талант здобуде визнання і в Америці. Моя донька не просто музикант. Вона надзвичайно обдарована, — закінчив батько, гордо випрямившись.

Сховавшись за дверима, Олена чула розмову. Вона вихором увірвалася до кабінету — її очі палали незгодою.

— Тату, ви не можете змусити нас поїхати без вас!

— Не бійся, — прошепотів він, притискаючи її до себе, — розлука не буде довгою.

— Тож ми зачекаємо, допоки ви будете готові, і поїдемо всі разом.

Відсторонившись від батька, вона додала:

— Не забувайте, що я маю виступати в Лондоні наступного тижня. Якщо я підведу учасників квартету, вони мене більше не захочуть бачити. Грати для англійських монархів — шанс, який неможливо переоцінити, й ніхто не бажає його втрачати. Джордж V, король Англії, — кузен царя й імператора Німеччини; якщо йому і його сім’ї сподобається наша гра, відчиняться двері й інших дворів Європи.

Ловенець був свідомий, якої жертви вимагав від доньки, але перспективи війни були жахливими, в той час, як Україна була затиснута поміж двох сил, що протистоятимуть одна одній у разі конфлікту. Знаючи про страшні наслідки воєн, він волів захистити своїх дітей.

— Ми поїдемо до Лондона, як і передбачено, — заявив він.

— Ми? Хочете сказати, що супроводжуватимете мене до Англії?

— Так, Віталій теж поїде. Ми будемо на вашому концерті в Букінгемському палаці. Після цього я відвезу вас, Олега, твого брата й тебе в порт Саутгемптона, де ви сядете на корабель до Канади.

Олена схопила батька за руку.

— Тату, благаю, не змушуйте нас їхати без вас.

Антон лагідно провів рукою по досконалому овалу обличчя доньки.

— Будь певна, наша розлука буде тимчасовою. Я готую наш від’їзд уже протягом деякого часу, та через те, що в мене є справи, які маю владнати, ви поїдете першими. Я боюся за вашу безпеку, і, враховуючи події останніх днів, військове протистояння може початися дуже швидко. Тоді буде важко виїхати з країни.

В погляді Олени відчувалося розчарування.

— Постався до цього від’їзду, як до розважальної подорожі. Ви з Віталієм відкриєте нову культуру, яка відрізняється від нашого світу. Канада — велика гарна країна. Ви її полюбити, я певний.

— Ви швидко приєднаєтеся до нас?

— Так, обіцяю. Мені вже зробив пропозицію російський промисловець із Соледара; не таку, на яку я сподівався, але в теперішніх умовах я погоджуся.

Антон легенько поплескав доньку по щоці.

— Бачиш, мої справи майже владнано. Я швидко приєднаюся до вас, і ми почнемо нове життя.

Трішки заспокоєна, Олена притулилася до Антона.

Віталій, який повернувся після катання на велосипеді, вбіг до кімнати, увесь розчервонілий від зусиль.

— Що відбувається? — поцікавився він, побачивши Олену в батьківських обіймах.

Антон запропонував йому приєднатися. Його син був дитиною веселою, щирою й для свого віку великодушною. Він часто брав із собою на обід стільки, що можна було б нагодувати цілу армію, як зауважила їхня гувернантка Софія. А через те, що ввечері вже нічого не лишалося, Антон