Читати книгу - "Присягнись, що моя, Поліна Ендрі"

4

Зачиняються двері, босоніжки важко падають на підлогу. Всім тілом навалююсь на одвірок, втомлено розминаючи затеклу кісточку. І хто тільки вигадав, що аби виглядати гарно, дівчата мають ходити на підборах?

— Люба, це ти? 

Глухі кроки в будинку.

— Ох, а ми й не чекали, що ти повернешся так рано. Ну що ж ти стоїш, проходь, ми тільки сіли вечеряти.

Струнка фігура мами зникає за рогом, залишивши мене похмуро дивитися їй услід. Я чую, як увімкнений телевізор тихо перемовляється сам із собою всередині вітальні.

Він відмовив мені. І не просто відмовив, а неприйнятно виставив за двері. Подумати тільки! Немає в мене на пам’яті чоловіка, який зміг би встояти переді мною. Це що ж виходить, на нього мої чари зовсім не діють?..

— Ти пюре з котлетами будеш чи з сосискою? — мамин підвищений голос резонує по окрузі, різко вливаючись мені у вуха. Бачачи мене на порозі, вона трохи зменшує гучність: — А компот тобі налити ягідний чи персиковий?

Дім, милий дім.

— Ні з чим, мам, я не буду пюре. Не ображайся, будь ласка, але твої страви дуже жирні, а мені не можна смажене та вуглеводи, у мене дієта.

— То не можна, це теж… Теж мені, понавигадували всяких дієт, а потім лікуються від різних хвороб. Ой, що за молодь.

— Та годі тобі, що причепилась? — батько вперше подає голос, показуючись з-за своєї газети з того часу, як я увійшла. Мені здається, зараз він виглядає як кожен середньостатистичний батько, який не розлучається зі своєю газетою під час сніданку, обіду та вечері. — Не заважай дитині самостійно будувати своє життя. Давай-но, Ел, сідай до мене ближче. Будеш пиво?

Мама, що стоїть неподалік і розливає суп по тарілках, дає йому різкий потиличник ополоником.

— Ану припини споювати мені дочку! Сам уже зі своїм пивом став схожим на роздуту кульку.

— А це, люба, не кулька, а захисна бульбашка від зовнішніх подразників. Ти сама знаєш, яка у мене нервова робота.

Мама голосно пирхає, але їй вистачає терпіння не продовжувати цю суперечку.

Сміюся. Так, на відміну від Кім, мені з батьками пощастило. Ніхто мене не зачиняв у будинку і не влаштовував домашніх арештів у підлітковому віці. Щоправда, намаялися вони тоді зі мною, коли хлопець, в якого я вперше в житті закохалася, виявився одружений. Та ще й із трьома дітьми! Що це було, мамо люба. Сльози, скандали та крики, депресія. Мама виходжувала мене кілька тижнів, може й більше.

Мені було сімнадцять, і я відчайдушно вірила у велике чисте кохання. Шелдон, здається, його звали. Через нього я потім і з психу вступила на психологічний факультет. Але, втім, не будемо про сумне.

— Елайно, люба, як у тебе справи? — у маминому голосі чується бадьорість і легке занепокоєння. Уся сім’я вже в зборі за обіднім столом: батько з апетитом наминає мамині котлети, мама насипає мені в тарілку салату та побільше, а я апатично помішую ложкою у своїй тарілці з супом. — Тобі вдалося домовитися з паном Блейком?

— На жаль, ні, мамо, — ухильно відповідаю я. — Він не схотів мені допомогти.

— Мабуть, треба було йому щось запропонувати натомість. Ти щось запропонувала йому, люба?

— Так, — я ніяково відкашлююсь. — Гроші.

— Ну, напевно, тієї суми, яку ти запропонувала, йому виявилося замало. Ну і гаразд, подай на того мерзотника заяву в поліцію і всі справи.

— Я вже намагалася, мамо. Ніхто всерйоз не розглядає таких заяв.

— Тоді спробуй ще раз звернутися до пана Блейка.

Я повертаю до неї голову і окидаю її довгим поглядом. Сумніваюсь, що це допоможе. Неголосний маминий вигук долинає немов здалеку:

— Вмієш ти собі обранців вибирати, доню, нема чого сказати…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍