Читати книгу - "Падіння Інгларіанії, Леонід Спіранд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Агент видерся на пагорб із руїн. Непогано було б знайти містечко, де можна було б сховатися і від тварюки, і від інгларіанців. Краєвид звідси вкрай здивував Сола, і не тільки тим, наскільки все було занедбано. Виходячи з назви цього місця, оперативник вважав його частиною Інгларіанії, однак на вигляд воно виявилося зовсім іншим. Замість стандартних для держави будинків тут були споруди всіх розмірів і архітектурних стилів, які абсолютно не пасували один одному.
Перед Солом постали і масивні будівлі з колонами в елінському стилі, і хати з солом'яними стріхами, і сірі, кубічні будинки прямісінько з сай-фая, і пагоди на японський манер, і навіть печери з квітчастим мохом, у яких могли б жити хіба що неандертальці. Було й кілька таких будівель, які Сол не міг навіть описати, настільки дивовижними й неприродними вони здавалися. Усе це було в цілковитому безладі: будівлі налазили одна на одну, врізалися в споруди поруч, обвалювалися просто на очах. Шедеври архітектури здавалися сміттям, яке чекало свого часу на звалищі. Сол оглянув цю дивну сцену й замислився, проте тієї ж хвилини стрепенувся.
Щось схопило його за ногу.
– Чорт, – прохрипів оперативник і направив гвинтівку вниз.
Прогримів постріл, а за ним услід глухе виття. У мерця, що спробував затягнути Сола вниз, вибухнув тулуб. Агент озирнувся і з жахом зрозумів, що весь цей час ішов не по бруду: навколо руїн булькав і переливався той самий слиз. З нього одна за одною піднімалися руки, криві й кістляві. Вони обмацували руїни, хапалися за повітря, наче відчули жертву і тепер намагалися її відшукати. Агент кинувся вперед, зламавши по дорозі ще пару рук і розкришивши кілька пальців черевиками. За спиною почалася какофонія з хрипів і хрускоту кісток, але Сол навіть не думав обертатися. Стрибок – і він уже стояв на одному з дахів нахиленої пагоди. Поруч посипалася солома і попадали дерев'яні огорожі, вихор мерців наближався.
Агент пірнув у найближчі двері й добіг до самого верху пагоди сходами, відчуваючи, як за ним мчить чудовисько. Опинившись поруч зі шпилем, він запустив униз кілька куль і пірнув у сусідню будівлю. Там рефлекторно вибив вікно й опинився в якомусь футуристичному лабіринті. Тут Сол ледь не загубився, але зумів розгадати позначення на стінах і дістався до бронедверей, які раз по раз зачинялися перед ним. Агент підгадав момент і вибрався з пастки, а от мерцям пощастило менше – тварюка намагалася проникнути за двері, але жорсткий метал щоразу розрубував її кістки.
Мерці не здалися і почали виривати зі стін електроніку, надовго цим їх не стримаєш. Втікача врятувала дірка в стіні, через яку він зміг вибратися на дах. Крізь туман було видно, як трупи в слизу руйнують пагоду. Ні, навіть не руйнують, а просто мнуть та деформують її немов алюмінієву банку. Враховуючи силу цієї істоти, було дивно, що ворота взагалі змогли її стримати. Нарешті Сол знайшов на висоті вхід до печери. Ззовні він побачив, що звідти можна було перейти до гігантської будівлі музею і скористався цим шляхом. Перед цим зарядив гвинтівку і вистрілив у стелю – каміння з гуркотом попадало, заваливши і так вузький прохід. Це дасть ще пару хвилин.
Нарешті, тісні тунелі змінилися просторим музейним залом, куди через тріщини в даху проникало сонце. Всюди було бите скло, чорний слиз стікав з місць колишніх експонатів, а ті, що залишилися, геть не давали уявлення про те, що сталося в цьому дивному світі. Сол увімкнув вбудований ліхтарик і попрямував уперед, зовні ж усе стихло. Невже чудовисько про нього забуло?
Промінь ліхтаря впав на найближчу стіну, вкриту зображеннями. Спочатку агент вирішив, що це були просто візерунки, але незабаром помітив у них сюжет. Гігантська фреска частково обвалилася, але черговість зображень на ній і їхній сенс усе ще можна було зрозуміти. І те, що на них побачив оперативник, миттєво перевернуло його уявлення про Інгларіанію.
На першому зображенні були люди в пишному одязі, але без облич. Замість них, у їхніх головах сяяли сонця. Люди стояли, повернувшись до спостерігача, ніби щось замислювали.
Потім, сонцеликі стояли вже далеко один від одного, а від голови кожного були намальовані стрілочки. На кінцях стрілок були зображені істоти і споруди різних розмірів, кольорів і форм. Деякі нагадували те, що Сол побачив на цьому кладовищі будівель. Схоже, у кожного 'сонячного' був свій стиль.
Третя частина фрески: сонцеликих, як і їхніх істот та будівель, стало так багато, що важко було щось розібрати. Полотно стало кашею із зображень, і, схоже, це не сподобалося самим сонцеликим. Вони трималися на відстані й агресивно вказували одне на одного. Сол не міг побачити їхніх поглядів, але чомусь уявив, ніби в їхніх очах була ненависть.
Від наступного зображення Солу стало не по собі. Сонцеликі все ще були на місці, але навколо них... Мерзенні, потворні істоти. Купи очей, кігтів, кінцівок там, де не треба, ніби сама їхня природа ґрунтувалася на тому, щоб викликати огиду. Навіть та купа мерців здавалася не настільки жахливою порівняно з тим, що агент побачив на цій фресці.
На жаль, наступна частина виявилася не кращою. Схоже, більша частина жахливих тварюк були мертві, але поруч із ними лежали і сонцеликі. У багатьох не було кінцівок, в інших згасли голови, а від їхніх величних поз не залишилося й сліду. Схоже, між ними сталося справжнє побоїще. Поблукавши поглядом по зображенню, Сол натрапив на ще одну деталь – далеко в кутку, серед руїн колись красивих будинків, сидів ще один сонцеликий. Він був у порядку, тільки зі страхом 'дивився' своїм сонцем на те, що відбувалося навколо.
Потім була ще одна частина зображення, заключна. Сол уже перевів на неї промінь ліхтаря, однак він зрадницьки згас. Освітлення було занадто тьмяним, щоб щось розібрати, тож агенту довелося йти далі без фінальної частини історії. Утім, він і сам почав здогадуватися, що б там побачив.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Падіння Інгларіанії, Леонід Спіранд», після закриття браузера.