Читати книгу - "Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів"

що забезпечувала надходження цих предметів, була економічним підприємництвом широкого масштабу. Історики економіки одноголосно згідні в тому, що міжнародна торгівля була головно торгівлею прянощами. Прянощі, із перцем на чолі, були центром, довкола якого групувалися решта предметів розкоші. Хтось зауважив, що вони відігравали ту ж роль, яка припала бавовні та чаєві в англійській торгівлі ХІХ сторіччя. Утім, справжню вагу перцю та решти прянощів можна збагнути, лише розглянувши їх поруч з іншими предметами розкоші. Але справедливо й те, що перець як найважливіший поміж них перебував у авангарді всієї торгівлі зі Сходом, і його, отже, можна вважати вельми представницьким. Тим-то, хоча подальша розмова зосереджуватиметься на перці та його економічній, історичній і культурній ролі, слід всякчас пам’ятати, що все сказане стосуватиметься так само й інших товарів розкоші, які сягали Європи. Тільки в цьому сенсі можна говорити про історичну роль, яку відіграв перець.

Торгівля прянощами була справою водночас прибутковою, складною і легко вразливою. Спочатку араби-посе­редники перевозили перець із Молукських островів та Індії до Сирії та Єгипту, де його закуповували італійські, переважно венеційські, купці й транспортували Середземним морем далі до Італії. Венеція стала головним перевальним пунктом прянощів ув Європі. Пік її розквіту виразно збігся з періодом, коли Європа споживала найбільшу кількість перцю — тобто від ХІІ до ХVІ сторіччя. На прибутки від торгівлі прянощами венеційські гуртовики позводили свої мармурові палаци. Розкішна архітектура Венеції, що пишнобарвно промовляє про орієнтальні впливи, стала, власне, пам’ятником торгівлі прянощами та нагромадженим на ній коштам. Венеція позначає і найвищу точку, і водночас занепад середньовічної торгівлі прянощами.

Ближче до кінця Середньовіччя попит на прянощі ще раз сягнув нечуваних висот. Коло споживачів розширилося, бо середній клас міських скоробагатьків наслідував знать у її показному виставлянні розкошів. Дедалі більше людей жадали мати пишне, екзотичне вбрання та гостро приправлені страви, і ця зміна в смаках сигналізувала про закінчення Середньовіччя та світанок Нового часу. Перцевий соус стає складовою міщанської кухні.

Торгівля прянощами сягнула меж своїх ресурсів, вона вже неспроможна вдовольняти зрослий попит. Стають очевидні межі її можливостей. Торговельний шлях, якого вистачало століттями, зненацька виявився застарілим. Перевезення товарів через Індійський океан до Єгипту та Сирії, транспортування через Суецький перешийок до Александрії, далі знов перевантажування на корабель і перевезення до Венеції, а насамкінець — тяжкий шлях через Альпи до центрально- та північноєвропейського ринків уже не могли задовольнити цього зрослого попиту, а про непомірно високі ціни, до яких це все спричинялося, годі й казати. До цих суто технічних проблем перевезення додалися ще й перешкоди міжнародного та політичного характеру. Відколи у Єгипті прийшли до влади мамелюки, а в Малій Азії — турки, вільна торгівля, що доти існувала, переважно припинилася. Караванних шляхів од Суеца до Александрії, щоправда, ніхто відверто не перекривав, зате нові правителі встановили на них украй високі мита.

У ХV сторіччі поєднання цих трьох чинників: зрослого попиту, застарілої технології перевезення та підвищення мита, — призвели до мало не тридцятикратного зростання ціни на завезений з Індії до Венеції перець. Зростання попиту й обмежена пропозиція, яка до того ж постійно дорожчала, спричинилися до ситуації, яку загалом можна означити як кризову. А криза спонукає до гарячкових пошуків розв’язання. Як наслідок на історичній арені з’являються великі інноваційні сили — чи йдеться про ранній капіталізм у ХV, чи про пізній капіталізм у ХХ сторіччі, незалежно від того, який товар стає дефіцитним — прянощі чи нафта. Аналогом теперішнього пошуку альтернативних джерел енергії у ХV сторіччі був пошук дешевшого торговельного шляху до країн, де вирощували прянощі, — шляху, який водночас оминав би митні бар’єри та дозволяв перевозити більшу кількість товару. Відповіддю став морський шлях до Індії, який, мабуть, і був найбільшою одержимістю ХV сторіччя. Ціле покоління підприємців і шукачів пригод перейнялося пошуком цього шляху. Серед них лише Христофор Колумб і Васко да Ґама були успішними героями пошуків, тож їхні імена залишилися на скрижалях історії. Хай там як, усіх, кого захопили ці пошуки, приваблювала перспектива нечуваного збагачення, що чекало на людину, яка змогла б поставити торгівлю перцем на нову, міцнішу, основу. У ХV сторіччі контролювати торгівлю перцем — означало диригувати всією сферою європейського смаку й обертати велетенськими сумами, які можна буде використовувати для підтримування цього смаку. Хто володіє перцем, той істотною мірою контролює гаманці континенту. Коли португальці, завдяки Васко да Ґамі, перетягнули на себе торгівлю прянощами, вони диктували ціни, достоту як перед тим венеційці. «Король Португалії, Владар прянощів, — скаржиться на початку ХVІ сторіччя міська рада Нюрнберґа, — свавільно встановлює [...] ціни, бо хай якою є дорожнеча, вони все одно не залежуються на німецьких прилавках».

Великі географічні відкриття, відкриття Нового Світу й початок Нового часу — все це тісно пов’язано з європейською жагою перцю. Вона стає рушійною силою історії в ту мить, коли виникають перешкоди для її задоволення. Тут смак на перець виявляє симптоми згубної залежності. Призвичаєна до прянощів Індії Європа ладна була вдатися до чого завгодно, аби тільки втримати насолоду. У подальшому пошуку морського шляху до Індії — країни перцю — відкриття Нового Світу було, так би мовити, побічним продуктом[5].

Хоч яким ненавмисним було відкриття Америки, воно вже невдовзі виявилося всесвітньо-історичною подією найвищого рангу. Шукання прянощів, яке до нього призвело, подає класичний приклад лукавства розуму[6]. За допомогою прянощів, сказати б, удалося перехитрувати Середньовіччя. При переході від Середніх віків до Нового часу прянощі фактично відіграли роль каталізатора. Вони належали обом періодам, були частинами кожного, повністю не належачи жодному, хоча вирішально впливали на обидва. За культурним змістом прянощі цілком середньовічні. Це очевидно з того, як стрімко вони втрачають значущість у Новочасну добу. Та заразом вони просто-таки чужорідним тілом залягають і в середньовічному світі, ці провісники відкритіших кордонів Нового часу. Іще середньовічна торгівля прянощами розпрощалася із вузькими локальними кордонами. Десь як і грошова економіка, вона вже причаїлася в порах іще самодостатнього старого суспільства, водночас справно докладаючися до його розпаду. Жадоба на прянощі — сама будучи одним зі специфічних середньовічних смаків — діяла в тому самому напрямі. Усе ще вбудований у релігійні концепції середньовічного християнства, цей смак у свій спосіб перетнув старі кордони. У ньому вже дається взнаки цей своєрідний середньовічний потяг до далеких земель. А був він, як ми пересвідчилися, тугою за раєм, що його смак, як уважали, відчутний у прянощах. Цей рай у мішанині християнства з екзотизмом був фантастичним світом поза місцевим буденним життям, не зовсім з